Янголятко в кутих черевиках. Книга друга
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-54-Х
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга». Краткое содержание книги:
Ми презентуємо другу розповідь про долю Янголятка в кутих черевиках. Жорстокі реалії нового світу в майстерному викладі талановитої авторки й далі дивують, шокують, але, безумовно, захоплюють. Отож вирушаємо разом на бій проти Поганих Хлопців та Дівчат. Гра триває!
— Хто найбагатший у Місті?
— Вітчим. Адже йому віддають третину з усього, що знаходять на руїнах.
— Навіщо Вітчимові ці речі?
— Бо за кожну з них Гробарі вбили примару.
Байдуже, чий біль. Навіть того, хто вже помер.
Аби лишень біль та муки.
— Надзвичайний світ.
Або юрба загнаних до його трону примар.
Трон? Старе крісло. Але й воно може стати центром світу. Того світу, котрий опанувало Зло.
— Хто хоче служити мені? Не бійтеся. Хто залишиться зі мною, то житиме тисячі років. — А якщо ні, то він кивне, і Гробар поцілить струмінь вогнемета уже на перших трьох і перетворить їх на дим. — То хто ж?
— Я!
— Я!
— І я!
— Чудово. — Легкий доторк руки — і примарна людина обертається на чорну ікласту почвару.
На тварюку-привида. Яка проходить крізь стіни, проникає у сни, нападає в пітьмі.
— Решту — знищить.
— Ти що? — спитав мене Останній із Тих, Що Вижили.
— Хоч би що відбувалося, — сказала я. — Хоч би що скоїлося… — повернувшись до руйновища та дістаючи пістолета: — Хоч би що відбулося…
Чотири новонавернені почвари чорними крайками просочуються крізь стіни. Переплітаються, набувають форми та повільно рухаються до нас.
Бах!
— Хто сказав «тисячу років»?
Бах!
— Хто сказав «Йдіть по неї»?
Бах!
По тій, котра потяглася лапами до мого горла та так і впала, не опустивши лап.
Бах! Збиваю з ніг і стаю ногою на груди. Бах!.
І знову трон у центрі світу.
— Хто хоче слугувати мені.
Цвинтарний сторож усміхається беззубим ротом. І його жінка тепер уже вічно молода.
— Здрастуй, моя люба.
— Здрастуй.
Її округлий живіт. Їхнє дитя, якого вже ніколи не буде.
Їхній примарний сад — прозорі духи дерев. Привид-яблуко на її долоні.
— Дякую.
— Ти дуже стомився, — вважаючи його старість за втому.
— Пусте, — з відчуттям невідворотної тисячолітньої війни.
— Поцілуй мене.
Померла закоханою, вона тепер кохатиме його вічно.
Дістатися до табору Гробарів. Тільки-но дійти до нього та потрапити під кулю.
— Лови! Чудова куля! Ми виливали її зі столового срібла!
— А на одній напишіть «Крихітка», — попросив Вітчим.
— Ваше бажання — для нас закон, о…
— Лови! — кулю з карбованим на ній «Крихітка».
Грох!
Табір, огорожа з колючого дроту. Прірви, накриті збитими з дверей щитами. Замість стін — дерев’яні віконниці.
Що я тут не бачила? Зібрані ними речі? Мільйон поламаних речей, не потрібних навіть тим примарам, котрі через них загинули?
Грох!
Адже я прийшла сюди не для того, щоб із ними воювати.
Заночувати серед руйновищ. Запалити багаття та виказати себе.
— Це Місто подароване нам, тож усі, хто не пішов із нашого табору, — вороги.
Гробарі.
Збирачі черепів…
Вони оздобили Вітчимове крісло сигаретною фольгою. Не розуміють, чому він регоче, коли на нього сідає.
— Кожний третій череп для вас, о Володарю!
— Хто зібрав найбільше черепів?
Жовті кістки серед багатьох куп каміння.
— Незлецько-незлецько, — скаже Вітчим, завваживши їх. — А це вже й зовсім добре, — про малесенький череп, м’який, ніби пергамент. — А тепер подивіться, — і він виймає з-під одягу ще замащений кров’ю череп. — Хто має такий?
Священна реліквія, найбільший здобуток — череп Мисливця на Збирачів Черепів.
Хто мисливці? Цвинтарний Сторож, Охоронець Могил, Безмовний Воїн, Пташка та близнюки…
— Але найбільша цінність, — звівши догори палець, неголосно, як знавець: — Череп Крихітки…
— Дозвольте мені!
— Я принесу його!
— Він буде мій!
Бах!
Не слід було їм давати такі обіцянки.
Безмовний Воїн закинув на спину сплетений у косу чуб. Він прийшов до себе додому.
Сісти за стіл, дістати з шухляди папір та олівець і написати:
«Я сьогодні знову приходив до вас. Одначе знову не застав. Шкода, проте я все ще сподіваюся, що наступного разу ви знайдете можливість відкласти всі ваші справи та дочекатися мене.
Ми не бачилися вже дев’ять днів. За цей час мало чого сталося. Гробарі, Збирачі Черепів, Волаючі в Темряві…
Тож вам не варто непокоїтися через мене. Значно більше мене турбує те, що ви не цінуєте себе. Пам’ятайте, що без вас я…»
Так, начебто його дім не зруйнували Гробарі. Так, ніби це не він прийшов у їхній табір та приніс із собою смерть і вогонь, щоб повернути собі забраний ними портретик тієї, котру він кохав. До кого й досі звертався на «ви». І якій писав: