Янголятко в кутих черевиках. Книга друга
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-54-Х
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга». Краткое содержание книги:
Ми презентуємо другу розповідь про долю Янголятка в кутих черевиках. Жорстокі реалії нового світу в майстерному викладі талановитої авторки й далі дивують, шокують, але, безумовно, захоплюють. Отож вирушаємо разом на бій проти Поганих Хлопців та Дівчат. Гра триває!
— Мисливці Вісім?
— Можливо, що їх нема. Я лишень чув, ніби вони є.
Опуститись навпочіпки біля двох застрелених чоловіків.
Гробарі. Але не Мисливці Вісім.
Багаття й ті, що сидять довкола нього. Їх охороняють машини — сім сторожових башт, удають, ніби сплять. Пронизливий крик Волаючої в Темряві, безгучно-повільний поворот гармати в її бік.
І цвинтарний Сторож:
— Я пам’ятаю світло з неба. Воно, здається, було тепле й жовте. Я пам’ятаю, як сріблився в ньому пил.
— І я пам’ятаю братів своїх та сестер, — Охоронець Могил. — Ми бачилися на м’якому килимі, а наш батько сидів за столом та посміхався до нас.
— А я нічого не пам’ятаю, — зітхнула Пташка. — Лиш кольорові кульки.
— А потім усе зникло. Загуркотіло й стихло.
— Не стало ні стола, ні сестер, ні братів. Лише килим серед цегляних пагорбів.
— Розкажи ліпше, як ти мене знайшов.
— Потім, — сказав Цвинтарний Сторож.
А Охоронець Могил вів далі:
— Але вони не померли. Вони все ще жили. Хоч правда, я не бачив їх. Одначе я знав, що їхня старша сестра приносить мені хліб, а її мати вечорами співає для мене. Батько всміхавсь, а брати бавилися зі мною.
Зграя Гробарів. Затуливши очі світлонепроникними окулярами, чоловіки в довгополих плащах.
— Вони прийшли з реготом. Вони сказали мені: «Ходімо з нами». Вони спаплюжили могилу моєї родини. Вони забрали все, що там було, убили моїх братів, мою матір, мого батька та моїх сестер.
— Ти вирішив помститися?
— У Нашому Місті багато могил. І я можу захистити бодай дещицю з них.
— А я пам’ятаю лишень кольорові кульки. — Дівчинку знайшов у колисці тоді ще безбородий Сторож. — І я знаю, як Сторож знайшов мене.
— Пташка.
Пташка знищила більше Гробарів, ніж я — Диких Псів.
На мене дивиться «дробар каміння й стін»:
— Ім’я після ініціації?
— Крихітка.
І, не обертаючись, до Охоронця Могил:
— Занести її в пам’ять?
— Ти спустошувала могили?
— Я шукала інструменти в багажниках безколісних машин.
— Занести її в пам’ять?
— Поки що зачекаємо.
Розділ 8
Але до цього — три бойові машини Гробарів.
— Гуп!
Постріл, ривок ліворуч і вибух.
Три машини — три вибухи:
— Гах! Гах! Гах!
Останній із Тих, Що Вижили, розвернув «штурмовик», смикнув важіль і, не зупиняючись, вистрелив у відповідь:
— Гах!
Рознесло башту першої машини Гробарів.
— Снаряд.
— Є снаряд! — озвався його Штурмовик і викотив снаряд на рейки, що підступали до жерла.
— Гах!
Спалахнула машина Гробарів. Різке гальмування. І знову задній хід через вирву після вибуху, який щойно торохнув.
— Снаряд…
Ми бігли вулицею, а вони простували вслід за нами. Часом шикувалися в ряд і стріляли по нас. Ми натрапили на їхній табір, на черепи, почеплені на колючий дріт огорожі. На стіну вогню між зруйнованою баштою та поліційним «штурмовиком-10», що ледь виднівся з-під завалених стін.
— Гробарі! — покотившись від багаття та стріляючи в той бік, звідки прилетіла перша куля.
— Снаряд!
— Гах!
І смикнути важіль, зупиняючи свій «штурмовик».
— Кінець.
І Крихітка, вона щойно навела свій пістолет. І Крихітка, вона щойно спостерігала за цією війною.
Розділ 9
Як завжди в таких війнах, Гробарів було більше. Чому? О, це довго пояснювати. Та й хто погодиться, що саме він — Гробар?
— Наше Селище.
— Наш Зруйнований Світ.
— Так, на огорожах наших — черепи мертвих. Але як повчання живим.
— Гробарі? Ми?
— Ми — Осквернителі могил?!
— Де ти чула ці дурниці, дитинко?
— Від Божевільних Мешканців Руйновищ?
— Найпевніше, від них.
— Ми — Вцілілий Уламок Світу.
— Ми — Останні.
— І не тобі нас повчати, як слід виживати…
Або повалити на землю та зірвати з мене весь одяг:
— Віспа? Чума? Променева хвороба?
— Вона чиста.
— Гаразд, — кинувши одежу назад.
— Бах! — із протилежного боку дротяної огорожі.
— Бах! — і впав.
— Божевільні Стрільці!
— Полеж, якщо хочеш жити!
Вони стріляли по руїнах довкола їхнього табору; їм було байдуже, хто там: Пташка, Близнюки Йоскех та Теймауїт чи Останній із Тих, Що Вижили.