Янголятко в кутих черевиках. Книга друга

Я бачила тих, котрі вирішили, що це — всього лише сон. Вони позносили ліжка на перехрестя, змайстрували над ними хто тент, а хто навіс і лежали на них, лише зрідка підводячись, частіше підіймаючи лише голову, аби сказати:

— Який дивний сон.

— Цікаво, коли ми прокинемося, чи пам’ятатимемо одне одного?

— Іноді шкодуєш, що будильник не дзеленчить та не будить тебе.

Я побачила у проламаному вікні світло та пішла на нього крізь досвіткову імлу. В час, коли небо з чорно-червоного стає червоно-чорним.

Я побачила людину. Чоловіка. Він саме прокинувся, посміхнувсь і підвівся та прибрав постіль.

Зайшов до ванної, щоб вичавити з порожнього тюбика пасту, а з другого — крем, що давно закінчився. Він поголився, відкрив кран, мов з нього тече вода.

На кухні — на уламкові блискучої кахляної підлоги, уламкові двох стін, що зійшлися ріжечком, він увімкнув мікрохвильову піч, вважаючи, ніби розігріває в ній сніданок. Він удав, що насипає в кухлик цукор та каву, а потім довго пив його, одержуючи насолоду від кожного ковтка.

Перед пустою рамою від дзеркала він зав’язав краватку, поправив комір рваного піджака. Вийшов. На сходах кивнув своєму сусідові, котрий загинув ще під час Вибуху:

— Доброго ранку.

Зупинитися перед оплавленою брилою газетної ятки, спитати скелета, який сидить на стільці:

— Що новенького? — та взяти газету. Із грубої пожовклої паки «Сьогоднішній День», номер сто двадцять дев’ять (дев'ять тисяч чотириста сімдесят шість).

До цього додати ще й «Інформаційний Вісник». А коли закінчиться пака «Дня», він братиме по газеті з кіпи «Справжні Новини». І читатиме їх одну за одною, аж ніяк не дивуючись з того, що тисячу разів читає одне й те ж саме.