Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

У меморандумі увага скеровувалася на проблему колоніальної революції загалом, стверджувалося, що це було питання, яке світовий комуністичний рух не міг дозволити собі проігнорувати, адже капіталізм та імперіалізм зробили неминучою боротьбу пригноблених народів за національне визволення та політичну незалежність. Беручи за відправну точку аргумент Леніна, що імперіалізм експортує свій надлишковий капітал колоніям, укапісти заявили, що приплив капіталу був незапланованим ефектом сприяння консолідації колоніальних жителів у економічний організм на основі своїх природних економічних та географічних умов. Результатом цього процесу, який вони підтримували, стало те, що колоніальна нація почала схилятися до пошуків визволення від своїх колоніальних гнобителів. Світовий комуністичний рух зіткнувся з проблемою, як упоратися з цими колоніальними рухами, що виникали як неминуча супровідна обставина переходу від капіталізму до соціалізму[307].

Меморандум також скеровував увагу на аналіз української революції як конкретного вияву цих процесів. Україна, як було зазначено в ньому, колонія Росії, а та, своєю чергою, була напівколонією західноєвропейського капіталізму. Разом із тим Україна — національно-економічний організм, що розвинувся навіть швидше, ніж імперія, частиною якої він був. Царська політика русифікації призвела до того, що серед висококваліфікованих робітників в Україні переважали росіяни, тоді як українців було витіснено до менш кваліфікованих верств пролетаріату — великою мірою через офіційне заохочення до переїзду в Україну досвідчених робітників із самої Росії. Коли настала революція, російський пролетаріат в Україні наслідував приклад свого візаві в Росії та йшов шляхом революційного розвитку абсолютно незалежно від української революції. Російський пролетаріат так і не зрозумів прагнень українців і те, що українським масам потрібно було пройти через буржуазну революцію до її соціалістичної кульмінації[308].

Меморандум завершувало твердження, що внутрішня логіка класових сил в Україні вимагала заснування незалежної радянської України з її власними економічним, політичним та партійним центрами. Нерозуміння КП(б)У цього факту, стверджували укапісти, і було причиною посилення контрреволюції. Формування боротьбистів як самопроголошеної комуністичної партії було продуктом прагнень українців до національної незалежності та водночас соціалізму радянського стилю. Проте, за словами укапістів, боротьбисти були зв’язані своєю народницькою спадщиною, це й спричинило їхню ідеологічну слабкість та нерішучість їхніх кадрів. Ця слабкість, своєю чергою, і стала причиною приєднання боротьбистів до КП(б)У, тоді як найкращі «пролетарські» кадри боротьбистів перейшли до укапістів. Навіть у складі КП(б)У, як зазначалось у меморандумі, були деякі російські більшовики, які побачили, що окремий український революційний центр був потрібним, та усвідомили, що залежність КП(б)У від Москви зробила її нездатною відігравати цю роль. Розкол КП(б)У, що відбувся в результаті, поглибився й змусив тих, хто був при владі, позбутися багатьох нових боротьбистів-співвітчизників і дедалі більше покладатися на міщанські елементи, набрані з русифікованих міст України або ж просто «імпортовані» з Росії. Лише укапісти, зазначається в документі, могли стати реальною Українською комуністичною партією, яка вела б усі українські комуністичні сили та посіла своє законне місце в Комінтерні разом із комуністичними партіями інших країн[309].