Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
… зізнання свідка, колишнього урядовця НКВД, ім’я якого я, з огляду на безпеку його особи, не називаю. У дійсності цей свідок визнав під присягою, що ця радіограма з Києва, яку він бачив на власні очі, мала такий зміст: “Перед покиненням міста знищити всю інтелігенцію. Н. Х.”
Інтелігенцію встигли були знищити у Львові та мало успіли в Києві. Не від совісті, а радше від того, що передчасно накивали п’ятами. Але, маючи на увазі отого “збіглого урядовця НКВД”, Москва затіяла так звану “аферу Оберлендера” у своїй завжди марній надії “упрєдіть врага”.
Напередодні планованого Н. С. Хрущовим убивства С. Бандери (та по вдалому та нерозкритому убивстві Л. Ребета), газетка східнонімецьких московських попихачів — “Нойес Дойчлянд” (де вона тепер, ця “Нова Німеччина”!) надрукувала статтю – «Масовий убивця Оберлендер при дєлє». В ній саме йому, Теодорові Оберлендеру, й приписувано масові більшовицьки убивства у Львові влітку 1941, як політв’язнів так інтелігенції.
Підкреслимо принагідно, що за наказами Хрущова розстрілювано тоді саме й тільки політв’язнів; кримінальників, як це згідно підтверджують усі свідки, — було випущено на волю. Вже з цього, аж як простого факту, будь–яка неупереджена людина, що має хоч крихту власного розуму, може незаперечно заключити, що вони — вбивці, грабіжники та гвалтівники, — розглядалися більшовиками як свої. Ворогами для них були, виключно, люди, які відстоювали інтереси власного народу.
А це, в свою чергу, незаперечно свідчить, що Совєцький Союз був не так державою, як інші, а всього тільки найбільшою у світі кримінальною бандою. Але, повернемося до чергової більшовицької афери.
Доктор Теодор Оберлендер був на той час міністром ФРН у справах біженців та інвалідів війни в уряді бундесканцлера Конрада Аденауера (1876–1967), та його дискредитація сприяла би, посередньо, дискредитації самого Аденауера, а значить — дала би великий козир Москві, яка й тоді ще не могла відмитись від пакту Молотова–Ріббентропа.
Відповідальність за убивства у Львові 1941 (як і в іншіх містах України) й була покладена Т. Оберлендера, який тоді був, ніби “політічєскім руководітєлєм” батальйону “Нахтігаль”, уформованого — з кого би ви думали? — правильно: “із українскіх добровольцєв”.
Сенс цієї московської афери з Оберлендером виявиться пізніше, після убивства 15 жовтня 1959 Степана Бандери в Мюнхені. Негайно по тому, як підчас розтину були викриті сліди ціанової кислоти, — відпала й версія про смерть від серцевого нападу, яка так добре спрацювала у випадку Лева Ребета 1957. Стало більш–менш очевидно, що йдеться про вбивство. От тоді й придався запасний варіант з аферою: мовляв, Бандера знав про злочини Оберлендера та міг бути свідком проти нього на суді; а той злякався цього й убив Бандеру. Одночасно Москва почала випробувати й запасні варіанти. Зокрема, плести щось про порахунки всередині ОУН. Вся правда виявиться остаточно лише роками пізніше, на Федеральному суді в Карлсруе, 1962.
Історія хрущовських полювань на Степана Бандеру, найвидатнішу постать українського визвольного руху, уходить коренями в часи хрущовського гауляйтерства в Україні.
Почалося все ще 1947, та з провінційного київського КГБ (тоді — МГБ), безпосередньо підвладного Хрущеву. Убивство повинен був виконати совєцький агент Ярослав Мороз, виправлений до Німеччини. Пояснити його, це вбивство, передбачалося якимись ОУНівськими порахунками, хоча щось подібне й не було відоме взагалі. Отже, треба було викликати якусь українську міжусобицю; але, злочинний план Хрущова провалився відразу, завдяки пильності українців.
Спробу було поновлено вже 1948, коли через Польщу до Німеччини був перекинутий другий агент КГБ Володимир Стельмащук, більш досвідчений. Він був перед тим капітаном АК (“Армія Крайова”), де виконував провокаторські завдання КГБ (НКВД). В ОУН його незабаром теж здемаскували та він змушений був хутко зникнути з Німеччини.
Пізніше, коли Хрущов був уже у Москві, 1952, — зі Східної Німеччини до ФРН були заслані двоє агентів МГБ, Лагуда й Леман, з наказом убити С. Бандеру. Але, німецька розвідка Гелена мала тоді свого агента на оперативній базі МГБ у Карлсгорсті (Східний Берлін), та митю заарештувала обох, надовго засадивши до каторжної тюрми у Франкфурті над Майном.
Наступного 1953 Н. Хрущов висилає на убивство Бандери до Мюнхену свого старого та випробуваного агента, німця Стефана Лібгольца з Волині. Одначе його в ОУН хутко розпізнали та стежили за ним, простежуючи мережу його зв’язків. Тільки 1957 йому прямим текстом заявили, що йому нема чого робити в Німеччині та він зумів зникнути. Подався до Східного Берліна, кубла совєцьких шпигунів і диверсантів. Потім, 1961, він вирине знову, у зв’язку зі втечею убивці Ребета і Бандери, Богдана Сташінского на захід.