Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Зізнання Б. Сташінского, ясна річ, були оприлюднені ще задовго перед процесом, ще наприкінці 1961. Та, чимало стали в нагоді засобам масової інформації у світі.
Чи не найбільш фаховий політичний аналіз подіям дав тоді еспанський журналіст Хосе Гомес Тельо — редактор фалангістської газети “Арріба” (“Піднімайся”) у статті від 2.12.1961. Це й не дивно, бо в Еспанії ще довго пам’ятатимуть совєцьких за Сталіна, які не лише геть поруйнували країну, але покинувши 1939 напризволяще — наостанок обікрали її, присвоївши собі золотий запас Еспанії — 600 тонн золота (зараз — десь 6 млрд. доларів США). Цю операцію проводив тоді особисто совєцький посол (від ГПУ) В. Орлов (у дівоцтві — Едельштейн, як не помиляюсь). Вимагали повернути, як же: сам еспанський король приїздив. Але… що до них попало — те пропало: ніколи не віддадуть. Хіба, що разом зі своім падлючим життям.
Тельо, насамперед, дорікає «боягузливому заходові», саме боягузливість якого постійно потурала нахабству совєтів; він пише:
Отже, чи можна вірити, що совєцькі звичаї зміняться лише після відкинення деяких злочинів Сталіна, коли Хрущов, як Пілат, умиває свої руки? Комедія має надто трагічне забарвлення, щоб вірити в неї. Але, на нещастя є ще такі, що вірять ніби все змінилося і що теперішній їх верховод є “товаришем” — добрягою, з яким можна “співіснувати”. Залишаючи на боці те, що Хрущов був уповноважений Сталіним провести “чистку” в Україні після закінчення Другої Світової війни: чотириста тисяч замордованих, не рахуючи вивезених, ув’язнених і втікачів, — зізнання Сташінского доводять, що Кремль продовжує цей самий шлях тероризму, яким ішли Лєнін і Сталін. Цей тероризм тепер називається: атомова бомба проти народів, “берлінський мур” проти свободи, замордування Бандери проти людей, що хочуть бути вільними.
Як ще довго триватимуть діалоги з політичною системою, яка базується на вбивствах? Однаково — учора чи сьогодні.
Діалоги тривають, вони триватимуть і далі, бо система, справжнє ім’я якій — імперіалізм, — пристосовується до умов часу, змінює свою зовнішність.
Цій же людині належить один із кращих некрологів Степана Бандери. Роком раніше, в газеті “Арріба” від 22.10.1959, він закінчив свою статтю “Степан Бандера — герой”, — словами:
Для Кремля Сатепан Бандера був людиною, яку треба було зліквідувати: як довго він жив, він являв собою кращий символ безстрашного борця, борця без плям проти найбільшого лиха і небезпеки нашої цивілізації. Для боягузливого західного світу, який віддається тостам співіснування, подія не була нічим іншим, як звичайною короткою вісткою. Але одного дня кобзарі землі Київської співатимуть про нього, як про легендарну істоту. Тоді настане час сорому для тих, хто мовчав у той час, коли віддавали себе в жертву люди, завдяки яким відвага і честь є чимось більшим, ніж порожніми словами.
Вірно і добре написане, не забутий і отой “боягузливий західний світ”, який і досі тішить себе ілюзіями можливості якогось там “мирного співіснування” з катівськими й терористичними режимами.
Чудово написав на смерть С. Бандери і його незмінний соратник, великий український націоналіст, Дмитро Донцов, у статті “Степан Бандера — ім’я — символ”, написаній по смерті Бандери в Канаді. Наведемо дещо:
Чому ж жертвою впав якраз він? Той, чиє серце в цей фатальний осінній день перестало битися. Чому не якийсь “демократ” або “прогресист”? Чому якраз отой, цькований “демократичними” і “прогресивними” гієнами “шовініст”, “диктатор”, “розбивач національної єдності“і “вузький націоналіст”?
Якраз тому! Якраз тому, що його ім’я, від часів війни, стало (навіть в очах ворога) символом боротьби, на життя і смерть, з захланним завойовником. Тому що це ім’я (Бандера — стяг) могло у вирішальну для тиранії годину, стати прапором, під яким єдналися би усі відважні, всі чесні на Україні, всі, що не піддавалися підшептам ворожої пропаганди; що не схиляли чола перед московофільськими міжнародними мафіями.
Бачимо тут разючу подібність, рівнобіжність мислення двох різних та незалежних людей, які обидва користуються виключно логікою та розумом. Бо ті «москвофільські міжнародні мафії» — то й є отой “боягузливий західний світ”, що тішиться обманом “мирного співіснування” (“Ми вас похоронім!”); терміни різні, але сутність та сама. Тому що істина — всюди, — є й буває тільки одна.
Не упускає можливості і нагоди Д. Донцов, — іще раз підкреслити єдиність національного шляху України — “Геть від Москви!”