Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Потім, коли Р. Рейган, аби остаточно добити московську імперію Зла - оприлюднив програму “зоряних воін”, — до неї відразу пристали з десяток європейських учених та інженерів. Але, яка шкода! — більше половини з них незабаром померло, впродовж кількох місяців. Причиною смерті став — дивно — той самий нещасний випадок: ураження електричним струмом у власній ванні.
Там, у них, не надто про це й розводилися, сенсації не робили. Бо, в сучасному світі з його інтернетами та комп’ютерами, дещо підзабули, на жаль, речі, яких колись знала мало не кожна дитина. Зокрема те, що один випадок — то випадок, два випадки — то співпадіння, а вже три випадки — то є система. А системою — завжди має хтось керувати…
Але, бодай підтвердження факту атентату ще нічого прояснити не могло; допомогла цьому тільки вона ж — сама совєцька система.
Агент Хрущова й Шєлєпіна, убивця Л. Ребета і С. Бандери, Богдан Сташінскій, — не був хороброю людиною, таких у цьому відомстві не буває. Як звичайно у КГБ — звичайне людське ніщо, безпринципне, в міру підле, в міру боягузливе: героїв там не відшукати. Але він, навіть отримавши за свій злочин «ордєн Красного Знамєні» (пишайтеся кумпаном, інші “ордєноносци”!), не міг не замислюватися над своєю подальшою долею.
Він мав створити досконале скритовбивство, але… Воно вдалося першого, так би мовити, пробного разу, та не вийшло, щоправда — не з його вини, того другого — найбільш відповідального разу.
Нових доручень йому не давали, утримували за так, та його почали поволі гризти сумніви. Він надто добре знав середовище, в якому провів не один рік, при чому — наскрізь, з верхівки та аж до самого низу. Добре знав, що людині нового суспільства відібрати людське життя — не важче, ніж висякатись; особливо, як цього — поготів, вимагають “державні інтереси”. На міру того, як розголос у зв’язку з убивством С. Бандери все більше поширювався, він усе більше страхався за своє життя. Бо, як відомо, ніщо не додає досконалому вбивстві такої досконалості, як наступне убивство самого убивці. Адже, хоч Сташінскій цього ще не бачив, — пригадайте подальше убивство американського президента Джона Ф. Кеннеді, — як майстерно там було проведено цілу ескалацію убивств: убивці, убивці убивці, убивство убивці убивці…
Все це, разом, і призвело до втечі Б. Сташінского на захід 12.08.1961, та вже 1.09.1961 він сам звернувся до німецької поліції, він утік на захід разом із дружиною. Німецькій поліції він зізнався в тому, що це він 12.10.1957 убив у Мюнхені доктора Лева Ребета, а 15.10.1959 — провідника ОУН Степана Бандеру, діючи при цьому з відома та за дорученням генсека Н. Хрущова та його голови КГБ А. Шєлєпіна. Як бачимо, він не покладався на можливість таємно жити на Заході уникаючи довгих рук КГБ. Цілком слушно визнав за краще відразу оприлюднити ту секретну інформацію, за володіння якою його й могли убити; поведінка, зауважимо, абсолютно логічна.
Зазначимо символічне співпадіння: на другий день по втечі Сташінского у Берліні, за наказом того ж біснуватого Н. С. Хрущова, — стали зводити славетний Берлінський мур, який проіснував до 1989.
Зі “Служебной характеристики на т. Сташинского Б. Н.”, виданої 28.12.1960, дізнаємося, що він “работал в НИИ п/я 046 с марта 1951 по декабрь 1960 года”. Закінчується вона оптимістичним повідомленням: “За успешную работу в разработке важной проблемы Указом Президиума Верховного Совета от 6 ноября 1959 года награжден орденом Красного Знамени”.
На склад і стиль не звертайте уваги — це ж усього тільки “Вєлікій і могучій”. Цінним є тут переконливе свідчення того, що під словами “почтовый ящик №…”, так розповсюдженими у колишньому Союзі, крилися часом розбійницькі кубла, а їх «важнимі проблємамі» були злочинні убивства. Кращої характеристики системи — не придумати…
Сташінского судив Федеральний суд в Карлсруе 9–13, 15 і 19 жовтня 1962, який до дрібниць викрив усю підпільну й підривну діяльність “імперіі Зла” за останні роки на теренах вільного світу; та висвітив до кінця подробиці обох атентатів у Мюнхені. Для світової преси це було рівноцінно судові над Н. С. Хрущовим та його “реформованою”, ніби, отим блазенським “разоблачєнієм культа лічності”, безнадійно злочинною совєцькою системою.
Сташінскій отримав за два свої підступних політичних скритовбивства — вісім років каторжної тюрми, не так і багато, можливо, але не будемо забувати й того, скільки цінних матеріалів дав цей суд у руки Заходу для протистояння совєтам: так, мабуть, лічив і Федеральний суд в Карлсруе. Нагадаємо, хоча би, про те, наскільки почастішали, саме після нього, — втечі співробітників КГБ на захід. Часом — і провідних. Почався доволі помітний вже тоді — розвал підривної системи Москви на Заході.