Після війни. Історія Європи від 1945 року

З іншого боку, у Німеччині відкриття щодо масштабу та глибини державного безпекового апарату приголомшили всю країну. Виявилося, що, окрім 85 тисяч повноцінних співробітників, Штазі мало близько 60 тисяч «неофіційних працівників», 110 тисяч регулярних інформаторів та понад пів мільйона інформаторів «на пів ставки», багато з яких навіть не знали, що належать до цієї категорії[551]. Чоловіки шпигували за дружинами, професори доповідали про студентів, священники свідчили щодо своїх парафіян. Справи були заведені на 6 мільйонів жителів колишньої Східної Німеччини — третину населення. По суті, усе суспільство було просякнуте, поділене й отруєне його самопризначеними охоронцями.

Щоб проколоти фурункул взаємного страху та підозр, у грудні 1991 року федеральний уряд сформував Комісію під керівництвом колишнього лютеранського пастора Йоахіма Ґаука: вона мала опікуватися архівом Штазі й не допустити зловживань стосовно документів. Люди могли з’ясувати, чи існувала їхня «справа», а тоді, за бажанням, прийти і прочитати її. Таким чином вони дізнавалися — і часом це означало катастрофу для їхніх родин, — хто давав проти них свідчення; проте широкому загалу документи не надавали. Це був незграбний компроміс, але, як виявилося, доволі успішний: станом на 1996 рік заявки на ознайомлення з їхніми справами подали 1 145 000 осіб. Виправити завдану людям шкоду було неможливо, та, оскільки Комісії Ґаука довіряли, сподіваючись, що вона не зловживатиме повноваженнями, інформацію, якою вона володіла, практично ніколи не використовували з політичною метою.

Страх саме такого її використання стояв на заваді запровадженню аналогічних процедур в інших країнах Східної Європи. У Польщі звинувачення в минулому колабораціонізмі стали популярним способом дискредитації політичних опонентів: у 2000 році навіть Леха Валенсу звинуватили в співпраці з колишніми спецслужбами, хоча звинувачення так і не досягнуло своєї мети. Один посткомуністичний міністр внутрішніх справ навіть погрожував оприлюднити імена всіх його політичних опонентів, які заплямували себе колаборацією. У тривожному очікуванні саме такої поведінки Міхнік та інші виступали за те, щоб просто підвести риску під комуністичним минулим і рухатися далі. Виявляючи послідовність, Міхнік у 2001 році навіть виступив проти спроб судити колишнього президента-комуніста Ярузельського (якому тоді було 78 років) за те, що той ще в 1970 році наказав стріляти в робітників-страйкарів. У 1989 році свіжі спогади про надзвичайний стан та його наслідки підказували, що копирсатися в минулому й оцінювати провини нерозумно; а коли робити це стало безпечно, нагода вже минула, народна увага перемкнулася на інші речі, а пошук запізнілої справедливості заднім числом здавався радше політичним опортунізмом.