Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Інтелектуали, які змогли здійснити успішний стрибок у демократичне політичне життя, зазвичай були «технократами» — правниками або економістами, — які не відігравали видимої ролі в дисидентській спільноті до 1989 року. Не маючи за плечима героїчних подвигів, вони здавалися більш надійними кандидатурами для своїх так само негероїчних співгромадян. Невдовзі після того, як у 2003 році Вацлав Клаус заступив Гавела на посаді президента Чеської Республіки, він дуже відверто сформулював цю думку у своїй президентській промові: «Я трохи схожий на кожного з вас. У минулому я не був ані комуністом, ані дисидентом, ані політичним підлабузником, ані моральним авторитетом, сама лише присутність якого нагадує вам про мужність, якої забракло вам, і докоряє вашому сумлінню».
Згадки про докори сумління натякали на проблемне питання відповідальності та покарання — що люди робили за комунізму і що (в разі необхідності) з ними має статися тепер. Майже для кожного посткомуністичного уряду це виявилося болісною дилемою. З одного боку, існував широкий консенсус (і не тільки серед інтелектуалів-моралізаторів) стосовно того, що політичні злочини, вчинені за радянської доби, мають бути викриті, а їхні виконавці — покарані. Якби правда про комуністичне минуле не стала надбанням громадськості, і так непростий перехід до свободи був би ще важчий: апологети старого режиму відбілили б свої гріхи, а люди забули б про те, що сталося в 1989 році.
З іншого боку, комуністи були при владі в цих країнах понад сорок років: у Балтійських державах — п’ятдесят років, у самому Радянському Союзі — сімдесят. Держава-партія мала монополію на владу. Її закони, її інститути та силовий апарат залишалися єдиною владою в країні. Хто міг тепер сказати, що комуністична влада не була легітимною? Безперечно, її легітимність визнавали уряди інших країн, і жоден міжнародний суд чи трибунал ніколи не оголошував комунізм злочинним режимом. Як же тоді когось можна було покарати постфактум за дотримання комуністичних законів чи роботу на комуністичну державу?
Ба більше, дехто з тих, хто найгучніше закликав до помсти за комуністичну тиранію, й самі мали туманне минуле: антикомунізм на початку сумбурних дев’яностих часто перетинався з певною ностальгією за тими режимами, яким комунізм прийшов на зміну. Відокремити засудження комунізму та реабілітацію фашизму, його попередника, часто було нелегко. Багато розумних людей визнавали, що під сталінською добою варто було підвести риску: карати тих, хто був задіяний у переворотах, показових процесах та переслідуваннях 1950-х років, було надто пізно, а більшості їхніх жертв уже не було серед живих.
Здавалося, що ці справи ліпше залишити історикам, які тепер мали доступ до архівів і на благо майбутніх поколінь могли встановити, як усе було насправді. Утім усі погоджувалися, що у випадку злочинів та злочинців післясталінських десятиліть мав бути якийсь публічний розрахунок: наприклад, щодо лідерів чеських комуністів, які допомагали в придушенні Празької весни; щодо польських поліцейських, які були винні в убивстві отця Попелушка (див. розділ 19); щодо влади Східної Німеччини, яка наказала стріляти в кожного, хто намагався видертися на Берлінський мур, тощо.
Але це все ще не допомагало розв’язати дві значно складніші дилеми. Що робити з колишніми членами Комуністичної партії та силовиками? Чи одержать вони взагалі якесь покарання за свої минулі діяння, якщо не звинувачувати їх у конкретних злочинах? Чи можна дозволити їм брати участь у публічному житті — як поліцейським, політикам і навіть прем’єр-міністрам? Чому ні? Зрештою, багато хто з них активно сприяв поваленню їхнього власного режиму. А якщо ні, якщо на громадянські та політичні свободи таких людей усе ж таки потрібно було накласти обмеження, як довго вони мусили бути чинними і як глибоко мали сягати старої номенклатури? У загальних рисах ці питання були схожі до тих, перед якими постали союзники-окупанти в післявоєнній Німеччині, коли намагалися застосувати свою програму денацифікації — за винятком того, що після 1989 року рішення ухвалювала не окупаційна армія, а безпосередньо зацікавлені сторони.