Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
У Латвії вийшла постанова, що будь-кому, хто в минулому був пов’язаний із КДБ, упродовж десяти років заборонено обіймати державні посади. З 1994 року латвійські громадяни за німецьким зразком могли вільно ознайомитися з поліцейськими справами комуністичної доби; але їхній зміст ставав публічним тільки в тому разі, якщо особа балотувалася на виборах або хотіла працевлаштуватися в правоохоронній системі. У Болгарії новий уряд, за прикладом Франції після режиму Віші, заснував трибунали, які мали право застосувати «громадянське виключення» щодо тих, хто був винен у певних злочинах, які пов’язували з попереднім режимом.
В Угорщині чистки чи покарання Комуністичної партії за колишні гріхи, враховуючи її сприяння в самовиведенні з влади, обґрунтувати було складно, а надто тому, що в Угорщині після Кадара головним предметом суперечок був, звичайно ж, 1956 рік — дата, яка для більшості населення незабаром мала стати давньою історією. У сусідній Румунії, де підстави для покарання справді були суттєві й мали місце не так давно, спроби заснувати місцеву версію Комісії Ґаука впродовж кількох років загрузали в непорушному опорі посткомуністичної політичної еліти, багато зі світил якої (починаючи із самого президента Ілієску), поза всяким сумнівом, стали б частиною будь-якого серйозного розслідування діяльності режиму Чаушеску. Зрештою було засновано «Національний коледж досліджень архівів Секурітате», але він ніколи не міг змагатися з німецьким оригіналом у впливовості.
У жодній з цих країн проблему зведення рахунків з комуністичним минулим не було розв’язано так, щоб усі лишилися задоволені або повністю справедливо. Але в Чехословаччині ухвалене рішення викликало резонанс, який виходив далеко за межі кордонів країни. Сталінізм прийшов сюди пізніше і тривав довше, ніж в інших країнах, а гидкі спогади про «нормалізацію» все ще були доволі свіжі. Водночас у чеському регіоні комунізм мав найбільш тверду політичну базу з усіх держав Східної Європи. Зрештою, вся країна почувалася дещо ніяково через спогади про низку очевидних поразок Чехословаччини в опорі тиранії — у 1938-му, у 1948 році та після 1968 року. З тієї чи іншої причини вся країна — як здавалося більш категоричним критикам усередині неї — страждала через докори сумління. Вацлав Клаус знав, про що говорив.
Перше посткомуністичне чехословацьке законодавство — закон 1990 року, який реабілітував усіх, кого було незаконно засуджено в 1948‒1989 роках, та призначав виплату 100 мільйонів євро компенсацій — майже не викликало дискусії. Але після нього ухвалили закон про «люстрацію»[552] (поновлений на п’ять років у 1996 році та ще раз після втрати чинності — на початку ХХІ століття). Його метою було перевірити всіх державних службовців або охочих ними стати на предмет зв’язків зі старими службами безпеки. Утім це нібито легітимне прагнення створило широкі можливості для зловживань. Багато імен, які фігурували в списках інформаторів старої таємної поліції, були, як виявилося, лише кандидатами — чоловіками та жінками, яких режим сподівався змусити до покори. Серед них була низка найвідоміших чеських авторів, деякі з яких навіть не жили в країні.
Списки таємної поліції невдовзі опинилися в пресі: їх оприлюднили й розповсюдили політики та кандидати в депутати, які сподівалися дискредитувати своїх опонентів. Під час зведення наклепів спливало навіть ім’я Гавела як колишнього кандидата на вербування в поліцейську мережу шпигунів. І, як застерігали деякі критики, тимчасом як теки таємної поліції містили докладні дані про тих, кого вони намагалися завербувати, там не було ані слова про особи поліцейських, які за це вербування відповідали. На карикатурі, надрукованій у щоденній газеті Lidové Noviný, зображено двох чоловіків, які розмовляють перед будівлею празького парламенту: «Я не переживаю щодо люстрацій, — каже один із них. — Я не був інформатором. Я лише віддавав накази»[553].
Люстрація не була штрафним заходом, але вона ставала приводом для пекучої ганьби для багатьох її жертв, яких несправедливо «публічно соромили». Однак серйозніше те, що це від початку був неприховано політичний інструмент. Це було одне з питань, навколо якого розділився старий альянс Громадянського форуму — давні дисиденти (зокрема й Гавел) виступали проти нового закону, тоді як Клаус палко підтримував його як спосіб «з’ясувати, хто є хто» (та принизити його критиків з-поміж колишніх дисидентів, які колись були комуністами-реформаторами). Варто зауважити, що Владімір Мечіар у Словаччині також був проти закону про люстрацію, не в останню чергу через власні зв’язки з колишньою таємною поліцією, про які ходило багато чуток; та, привівши країну до незалежності, він одразу ж плідно використав інформацію з поліцейських тек задля власних політичних цілей.
552
У чеській мові lustrace означає «виводити на світло», хоча слово також має конотацію спокути.
553
За це посилання я вдячний доктору Жаку Рупніку.