Після війни. Історія Європи від 1945 року

Властиві 1990-м тенденції до політичного роз’єднання не обмежувалися країнами колишнього комуністичного Сходу. Те саме прагнення відкинути кайдани централізованої влади — або ж звільнитися від відповідальності за збіднілих співгромадян у далекій провінції — відчувалося і на Заході. Від Іспанії до Сполученого Королівства у встановлених територіальних одиницях Західної Європи тривала широка адміністративна децентралізація, хоча всі вони принаймні змогли більш-менш зберегти форму традиційної національної держави.

У деяких країнах, як ми пам’ятаємо з розділу 16, ця відцентрова тенденція проявилася на кілька десятиліть раніше. В Іспанії, де давня вимога автономії з боку Каталонії чи Країни Басків знайшла відображення в новій конституції, Каталонія, зокрема, за одне покоління перетворилася практично на державу в державі — із власною мовою, інститутами та керівними радами. Завдяки Закону про мовну нормалізацію (саме так) каталонська мала стати «основною мовою викладання»; десять років по тому Женералітат (каталонський парламент) постановив, що використання каталонської в дитячих садочках та яслах обов’язкове. Не дивно, що попри те, що кастильська іспанська залишалася в повсюдному вжитку, багато молодших людей частіше говорили каталонською.

Жоден інший іспанський регіон так і не набув аналогічного рівня національної окремішності; але варто також зауважити, що жоден із них не був такий важливий для країни загалом. У 1993 році на Каталонію, одну із сімнадцяти іспанських регіонів, припадала одна п’ята внутрішнього національного продукту країни. Понад чверть усіх закордонних інвестицій, які надходили в Іспанію, йшли до Каталонії, а з них значна частка — до квітучої столиці регіону Барселони; дохід регіону на душу населення перевищував середній по країні на понад 20%. Якби Каталонія була незалежною країною, то належала б до найзаможніших держав європейського континенту.