Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Таке протестне голосування опосередковано свідчило про неминучий консенсус, який об’єднував політичний мейнстрим: регіон мав тільки одне майбутнє, і це майбутнє було на Заході, у Європейському Союзі й на світовому ринку, хай чого б це коштувало. Головні партії-конкуренти мало чим відрізнялися у своїх підходах до цих цілей: усі вони вигравали вибори, тому що критикували «неправильну» політику своїх опонентів, а потім починали втілювати напрочуд подібні програми. Як наслідок, у Центральній та Східній Європі з’явилася нова «пташина» мова публічної політики — «демократія», «ринок», «бюджетний дефіцит», «зростання», «конкуренція», — яка для багатьох громадян мало що означала, та вони не дуже нею і переймалися.
Отож виборців, які прагнули висловити протест чи свої скарги, відштовхувало на маргінес. На початку 1990-х у посткомуністичній Європі дехто вбачав у підйомі націоналістичних і популістських маргінальних партій та їхніх лідерів-демагогів небезпечну антидемократичну реакцію, старомодний крок назад відсталого регіону, який упродовж пів століття існував закритим у капсулі часу. Утім зовсім нещодавно успіх Йорґа Гайдера в Австрії, Жана-Марі Ле Пена у Франції та інших політиків з дуже подібною до їхньої ідеологією в усіх країнах від Норвегії до Швейцарії певним чином розбавив повчальний тон західноєвропейських коментаторів. Відсталість не поважає кордонів.
Успіх політичної демократії в багатьох колишніх комуністичних країнах мав неоднозначні наслідки для інтелектуалів, які так багато для нього зробили. Дехто, як-от Адам Міхнік у Польщі, залишилися впливовими завдяки публіцистиці. Інші, на кшталт угорця Яноша Кіша, пройшли шлях від інтелектуального дисидентства до парламентської політики (зокрема Кіш був лідером Вільних демократів), але потім, після кількох буремних років публічного життя, усе одно повернулися до наукової діяльності. Але більшість опозиційних інтелектуалів попередніх років не здійснили успішного перетворення на посткомуністичних політиків чи публічних осіб, за винятком технократичних посад перехідного періоду, а з тих, хто спробував, багато хто, на жаль, виявив свою непридатність. Єдиним винятком був Вацлав Гавел — і навіть він почасти зазнав поразки.
Як зневажливо висловився про попереднє покоління революційних діячів Едмунд Берк, «найкращі були лише теоретиками». Більшість із них були переважно не готові до складних політичних і технічних питань прийдешнього десятиліття. Як і цілком не підготовлені до карколомного занепаду власного публічного статусу інтелектуалів загалом, через зміни читацьких уподобань і нові джерела настанов та ідей, до яких зверталося нове покоління. Станом на середину 1990-х деякі періодичні видання, колись впливові серед старшого покоління інтелектуалів, прикро втратили свою актуальність.
Zeszyty Literackie, надзвичайно популярний літературний журнал за редакції Барбари Торунчик, який видавало польське покоління 1968 року у вигнанні в Парижі, відіграв значну роль у підтримці польської культурної дискусії до 1989 року. Тепер, після того як редакцію урочисто перенесли в столицю її звільненої батьківщини, йому заледве вдавалося утримувати аудиторію на рівні 10 тисяч читачів. Literární Noviný, найдавніший і найвпливовіший чеський культурний тижневик, був не набагато успішнішим: станом на 1994 рік його наклад становив менше 15 тисяч примірників. У перерахунку на кількість населення ці цифри не здалися б такими мізерними редакторам літературних журналів та періодичних видань у більшості західних країн; однак у Центральній Європі їхнє дедалі маргінальніше місце свідчило про болісну зміну культурних пріоритетів.
Однією з причин занепаду інтелектуалів було те, що їхній підкреслений наголос на етиці антикомунізму, потребі будувати морально свідоме громадянське суспільство, яке мало заповнити порожній простір між особистістю і державою, заступила практична справа — розбудова ринкової економіки. За декілька коротких років «громадянське суспільство» в Центральній Європі стало архаїчним поняттям, яке цікавило лише жменьку закордонних соціологів. Щось подібне сталося після Другої світової війни в Західній Європі (див. розділ 3), коли висока моральна риторика воєнного Опору розвіялася та поступилася місцем практичній роботі над відбудовою, а потім — «холодній війні». Але тимчасом як французькі чи італійські письменники в ті роки все ще мали значну аудиторію — почасти завдяки їхньому політичному залученню, про яке вони розповідали на всі боки, — їхнім угорським чи польським колегам пощастило менше.