Після війни. Історія Європи від 1945 року

На загальнонаціональних виборах у 1990-х роках Ліга Півночі змогла здобути достатньо голосів у Ломбардії та Венето, щоб забезпечити собі місце в консервативних урядових коаліціях. Утім, за іронією долі, влада Ліги трималася на її союзі з рухом Forza Italia («Уперед, Італіє») Сильвіо Берлусконі й колишніми фашистами з партії Національний альянс Джанфранко Фіні; вони обидві (особливо остання) залежали від підтримки саме бідних південних виборців, які одержували державну допомогу і яких так зневажала Ліга. Тож попри цю взаємну антипатію та ілюзії більш відчайдушних прихильників Боссі, питання про розкол Італії чи набуття незалежності будь-якої з її провінцій ніколи не стояло всерйоз.

Приблизно те саме стосувалося і Франції, де за президентської каденції Міттерана відбулася обмежена адміністративна децентралізація та розпочалися деякі безсистемні спроби посунути в провінції інститути й ресурси. Серед новостворених регіональних одиниць країни навіть Ельзас чи райони французьких басків, незважаючи на їхню самобутню історичну ідентичність, не виявляли значного інтересу до того, щоб обірвати зв’язки з Парижем. Тільки на острові Корсика спостерігався підйом руху за національне відокремлення, який спирався на реальне відчуття мовної та історичної унікальності й неправдоподібне твердження, що, ставши незалежним від материка, острів розквітне. Але, як і у випадку ЕТА, через схильність корсиканських націоналістів до насильства (та міжродового зведення рахунків) їхні прихильники були в меншості.

Франція відрізнялася тим, що поки в інших європейських країнах політики й експерти тепер на словах визнавали чесноти автономії та місцевого самоврядування, тут найменший натяк на регіональний сепаратизм викликав у Парижі бурю неоякобінського осуду з боку всіх політичних таборів. Крім того, найсамобутніші французькі провінції — приміром, Бретань або спустошені гори верхнього Лангедоку — упродовж багатьох десятиліть також були найбільш залежні від урядової щедрості. Усі бюджетні надходження, від інфраструктурних витрат на високошвидкісне залізничне полотно до податкових пільг на внутрішні інвестиції, залежали від Парижа, а поодинокі бретанські чи окситанські сепаратисти, які ще лишилися (переважно підстаркуваті бойовики, яких викинули на узбіччя шалені 1960-ті), ніколи не мали великої підтримки. Натомість заможні території на кшталт регіону Рона-Альпи навколо Ліона та Гренобля цілком могли б процвітати самостійно, але вони вже давно й думати забули про незалежність і не виявляли жодного політичного прагнення її віднайти.