Після війни. Історія Європи від 1945 року

За цих умов складні та незавершені економічні перетворення в Східній Європі підштовхують до джонсонівського[547] висновку про те, що, хоча їхнє втілення і не було зразковим, дивно, що вони взагалі відбулися. Приблизно те саме можна сказати і про перехід до демократії. За винятком Чехословаччини, жодне з колишніх комуністичних суспільств між Віднем та Владивостоком за свого життя не пам’ятало справжньої політичної свободи, а багато місцевих самовидців з песимізмом ставилися до перспектив плюралістичної політики. Якщо капіталізм без правових обмежень швидко перетворюється на грабунок, то вони боялися, що демократія — за відсутності погоджених і зрозумілих обмежень для публічних обговорень та політичної конкуренції — ризикує перетворитися на змагання в демагогії.

Такі побоювання були небезпідставні. Зосередивши владу, інформацію, ініціативу та відповідальність у руках Держави-партії, комунізм створив суспільство, у якому люди не тільки з недовірою ставилися одне до одного та скептично сприймали будь-які твердження чи обіцянки влади, але й не мали досвіду індивідуальної чи колективної ініціативи, а також підстав для того, щоб мати змогу ухвалювати обґрунтовані публічні рішення. Невипадково найважливішим започаткуванням у сфері журналістики в пострадянських державах була поява газет, які намагалися надавати достовірну інформацію: «Аргументы и факты» — у Москві, «Факти» — у Києві.

Старші люди були найгірше підготовлені для здійснення переходу до відкритого суспільства. Молодше покоління мало кращий доступ до інформації — починаючи із закордонного телебачення та радіо до дедалі популярнішого інтернету. І в міру того як завдяки цьому багато молодих виборців у цих країнах ставали більш космополітичними і навіть витонченими, це також поглиблювало провалля між ними та їхніми батьками, дідусями і бабусями. Опитування серед молодих словаків, проведене через десять років після того, як їхня країна стала незалежною, виявило чіткий розрив поколінь. Молоді люди були повністю відірвані від минулого, яке передувало 1989 року і про яке вони знали мало; натомість вони скаржилися, що в сміливому новому світі посткомуністичної Словаччини їхні батьки загублені та безпорадні: вони не могли підтримати своїх дітей ані допомогою, ані порадою.

В усіх країнах цей розрив поколінь мав політичні наслідки: старші та бідніші виборці час від часу піддавалися чарам партій, які обіцяли ностальгійні або ультранаціоналістичні альтернативи замість нового ліберального консенсусу. Як і можна було передбачити, ця проблема найбільше проявилася в частинах колишнього Радянського Союзу, де були найбільші зміни та потрясіння, а демократії раніше не існувало. Серед надзвичайно бідних, незахищених й обурених новими показними статками в руках крихітної меншості виборців старшого — та й не лише старшого — віку легко завойовували популярність авторитарні політики, особливо в Росії та Україні. Тож тимчасом як на посткомуністичному просторі виявилося порівняно легко створити моделі конституцій та демократичні партії, зовсім іншою справою було формування критичного електорату. На перших виборах в усіх країнах виграли переважно ліберальні або правоцентричні альянси, які адміністрували повалення старого режиму; але реакція на економічні труднощі й неминучі розчарування часто діяла на користь колишніх комуністів, які тепер накинули на свої знамена націоналістичні гасла.