Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Однією з причин розвитку особливої каталонської ідентичності було легко роздмухуване незадоволення тим, що від каталонців очікували значних внесків до національної скарбниці — частково через заснування в 1985 році Міжтериторіального компенсаційного фонду задля підтримки бідніших регіонів Іспанії. Але Каталонія, так само як і Країна Басків, Галісія, Наварра й інші автономні провінції, що почали заявляти про свої права, також вигравала від вихолощення «іспанськості». Франко дощенту вичерпав традиційний набір державних звитяг — славу імперії, честь армії, владу іспанської церкви, а після його смерті багатьох іспанців мало цікавили розмови про спадщину чи традиції.
Насправді іспанці, як і попереднє покоління німців, що жило після авторитаризму, рішуче відкидали «балачки про державність». Натомість ідентичності, пов’язані з регіоном або провінцією, були незатьмарені асоціаціями з авторитаризмом: навпаки, вони були улюбленими жертвами старого режиму, тож їх переконливо зображали як невід’ємний компонент власне переходу до демократії. Асоціації між автономією, сепаратизмом і демократією були менш чіткі у випадку басків, де ЕТА продовжувала йти кривавим шляхом (у 1995 році вона навіть вчинила спроби замахів на короля і прем’єр-міністра). Ба більше, тимчасом як шість мільйонів каталонців жили заможно, давні промислові регіони Країни Басків перебували в занепаді. Усюди розквітало безробіття, а рівень доходів у регіоні був менший, ніж у Каталонії, та наближався до середнього по країні.
Якщо баскські націоналісти не змогли зіграти на цих проблемах собі на користь, то значною мірою тому, що суттєву частину двомільйонного населення цього регіону становили не місцеві — станом на 1998 рік лише кожен четвертий володів еускара — баскською мовою. Не дивно, що вони мало цікавилися сепаратистськими рухами: тільки 18% басків висловлювалися на підтримку незалежності, віддаючи перевагу регіональній автономії, яку вони вже отримали. Навіть більшість виборців Баскської національної партії поділяли таку позицію. Щодо партії Herri Batasuna («Єдність народу»), політичного крила ЕТА, то вона втрачала голоси на користь поміркованих автономістів і навіть мейнстримних іспанських партій. Наприкінці десятиліття вона занепала й перетворилася на парасолькову партію аутсайдерів — розчарованих зелених, феміністів, марксистів й антиглобалістів.
В Іспанії спогади про минуле призвели до розколу національної держави. В Італії це радше стало наслідком теперішніх невдоволень. Традиційно проблемні регіони Італії були розташовані найпівнічніше: то були фронтирні зони, де місцеве населення ще пам’ятало, як їм нав’язали італійську ідентичність — часто внаслідок війни та зазвичай проти їхньої волі, — і де більшість усе ще замість італійської говорила французькою, німецькою чи словенською. Здебільшого невдоволення в цих регіонах вдалося подолати завдяки низці домовленостей, згідно з якими було засновано нові автономні регіони: Валле д’Аоста на альпійському Північному Заході, де сходяться Італія, Франція та Швейцарія; Трентіно-Альто-Адідже, який межує з австрійським Тиролем; та Фріулі-Венеція-Джулія вздовж етнічно неоднорідного кордону з Югославією (пізніше — Словенією). Такі регіони також отримали переваги (як ми вже бачили у випадку Альто-Адідже) від низки регіональних субсидій та інших стимулів від Європейського Союзу в Брюсселі. До 1990-х років завдяки альпійському туризму та з плином часу північні прикордонні території Італії зникли з політичного обрію, перетворившись на регіональні закапелки в континенті регіонів.
Утім їхнє місце заступило відверто більш загрозлива форма регіонального сепаратизму. З 1970-х років, після того як із запізненням було виконано відповідний пункт післявоєнної конституції, Італію на додачу до п’яти автономних провінцій (трьох прикордонних областей, а також Сардинії та Сицилії) розділили на п’ятнадцять регіонів. Прецедентів, безумовно, було вдосталь: П’ємонт, Умбрія чи Емілія мали щонайменше таке саме право претендувати на історичну окремішність, як і Каталонія чи Галісія, і хоча регіональні мовні розбіжності, що лише кілька десятиліть тому були такими разючими, стали менш помітні, але все одно вони зникли не до кінця.
Однак нові італійські регіони, на відміну від іспанських, здебільшого були адміністративною фікцією. Попри те, що вони могли похвалитися власними місцевими виборними урядами та владою (і давали багато робочих місць), регіональні одиниці в Італії не змогли ані замінити місцевої ідентичності італійців на рівні рідного міста чи села, ані політично й насамперед економічно відокремитися від столиці. Утім створення регіонів нагадало італійцям про фундаментальний і досі актуальний розрив між заможною Північчю та залежним Півднем, а також надало політичних обрисів невдоволенню, до якого цей розрив призводив.