Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Опромінені в Тоцку солдати — вмиратимуть. І незабаром, і десятки років по тому. Але, це вже нікого не хвилюватиме, головне зроблене — кремлівська верхівка “довела” самій собі, що совєцька людина — все витримає. Можна розпочинати нову світову війну. Яка має стати третьою з тих, що їх розпочала Москва.
Починається епоха совєцького атомового шантажу світу.
Стривожений ним цивілізований світ, стривожений і С. Бандера. Користуючись нагодою він висловлює свої думки, головне — з двох актуальних проблем, які його хвилюють.
Тодішні кремлівські можновладці, так само, як і всі наступні, — зі шкіри вилазили, аби переконати світ у небезпеці українського національного руху; у його “фашистській” спрямованості. Тоді, як і сьогодні, вони таврували всіх незгодних віддати їм своє, останнє, — як бандитів (“бандформірованія”), “фашістов” тощо, отже… На долю Бандери випадає, насамперед, спростування тієї навали брехні, яка суне на людство з московської пропагандової машини. Він стисло та переконливо доводить, що український націоналізм не мав і не має нічого спільного ні з німецьким націонал–соціалізмом, ні з італійським фашизмом, ні навіть із шовінізмом.
Це, тільки й єдино, — національна ідея в дії, абсолютно подібна в цьому до тих, з якими завойовували свою незалежність у минулому й деякі більш щастиві народи Європи.
Але, є й інше, що всіх турбує — крокування світу до атомової війни. З цього приводу він також не пропускає нагоди висловити свої застереження. Якщо в галузі національного питання він є фахівець, то в атомовій проблемі далеко не експерт, але… Варто навести, з якою простотою та переконливістю він попереджує обидві сторони конфлікту:
Атомова війна не може дати нікому жодної користі, лише мусить принести обидвом таборам — агресорові й нападеному, переможеному та переможцеві, — катастрофічні жертви та спустошення, принести планетну катастрофу цілого людства.
Зауважимо, що ці слова, під якими підпишеться сьогодні будь–який фахівець, були тоді — півстоліття тому, — чимось нечуваним у світі.
Бо тоді зграя політичних банкротів у Кремлі сподівалася сісти на шию всьому людству, хоч і спаливши його більшість в атомовій війні. Як потім у них казали: «Пусть останєтся хоть дєсять чєловік, но чтоби ето билі совєтскіє». Кількість наводить на думку, що малися на увазі, схоже, оті вражені маразмом старці зі совєцького Політбюро. А їх демократичні супротивники прагнули зупинити, навіть ціною атомового знищення, — ганебно прогавлену ними ж у боягузливих компромісах — бестію кремлівського більшовизму. А власне — традиційного російського імперіалізму.
А тим часом численні “стороннікі міра” протестували, за добрі совєцькі нафтодолари, звісна річ, — саме й тільки проти американської атомової бомби; та аж ніяк — проти російської. В жодному разі.
Висловлена вперше Степаном Бандерою очевидна тепер істина про неприпустимість будь–якої ядерної війни, — не швидко, але пробила собі дорогу на заході. Там, через сім років по С. Бандері, прийшов до неї відомий фізик Ральф Лепп (США), що оприлюднив 1964 в Нью Йорку свою книгу “Стратегія взаємознищення”. По ньому ідея неможливості широкомасштабної ядерної війни стала там загальною.
Своєрідним розумам сходу, отого — “на схід від Перемишлю”, для яких не існує ні звичайної логіки, ні здорового глузду, вона — ця ідея, можливо, є невідомою й досі. Не зважаючи на те, що їх два десятки років по Бандері перестерігав щодо цього ж їх власний академік А. Сахаров, визнаний та відомий фахівець у подібних справах.
Бо, на брежнієських з’їздах керівників комуністичних партій світу виступав такий собі Армандо Гарт, наймолодший тоді з керівників комуністичної партії Куби. Він із холодною кров’ю розважав можливість атомової війни у семидесяті роки, та запевняв: нічого страшного не трапиться, як у ній загинуть повністю такі невеликі народи, як то кубинці або якісь чехи. Зате в усьому світі остаточно переможе совєцький соціалізм. Тобто — уточнимо, — монопольний держкапіталізм із найвищою у світі нормою експлуатації; керований з Москви.
Аби не бути запідозреними у пристрасті, наведемо офіційне совєцьке формулювання цього постулату, оприлюднене десь у середині семидесятих. З передмови до книжки американця Поля Кроссера — “Діалектика військової технології та її наслідки”, Москва, 1975, с. 16: