Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Тобто, після війни, по масових репресіях та голодоморі 1947, — ми знову маємо справу з рецидивом отієї марної винниченківщини, рецидивом імперсько–соціалістичного або краще соціал–шовіністичного блудослів’я. Яке — по суті, й зірвало свого часу Другі Визвольні Змагання. Можна тепер тільки дивуватися тому, яким живучим виявилося це соціалістичне забрехальство, яким український визвольний рух був інфікований ще на початку сторіччя, задовго перед 1917. Твердять, що все це привіз із більшовицької зони окупації Австрії ще 1946 професор Лев Ребет, але… Добре ж йому тоді відплатили за це більшовики, підступно убивши 1957 на сходах офісу в Мюнхені!
Все це, як легко зрозуміти, було з початку та до кінця запереченням національної платформи Д. Донцова, якої досі твердо тримався український визвольний рух, твердо тримався й Степан Бандера. Бо, сліпому видно, що з московським “соціалізмом” — вона є абсолютно не сумісною. Особливо яскраво це видно сьогодні, коли цей “соціалізм” остаточно виявився звичайним монополістичним державним капіталізмом, із найвищою у світі нормою експлуатації трудящих.
Слід зауважити, що при всьому тому й практична політика, яку проводила опозиція, була, м’яко кажучи, не надто чесною. Українців не екзилі вона переконувала, що все це є позицією визвольного руху на рідних українських землях. А тому й потрібно стати на ці позиції всім, аби не опинитись у розколі з батьківщиною. А тому ж визвольному рухові в Україні все це підносилося, в свою чергу, як нібито останнє слово науки західного світу. Позиція, що й казати, — не надто моральна.
Степан Бандера, повністю відкинувши платформу опозиції, уміло зманеврував, зберігши головне — єдність українського національно–визвольного руху. Почав з того, що спростував підозри у якихось особистих амбіціях тобто, саме в тому, що досі незмінно йшло на некористь для справи; він 1950 уступив сам із посту Голови Проводу, залишившись його членом. Працюючи спочатку під Ст. Ленкавським, а з квітня 1951 — під Я. Стецьком. А з 1952 відмовився бути Головою Проводу взагалі, навіть — почесно. Це подіяло, та Конференція ОУН у травні 1953 знову обирає С. Бандеру на голову Проводу. У лютому 1954, після остаточного розриву з опозицією (яка, втім, в подальшому великої популярності так і не набула), скликається 1955 нова Конференція ЗЧ ОУН, що підтвердила призначення попередньої; з того часу та по день свого убивства С. Бандера очолював український національно–визвольний рух.
Розвідувальний відділ ЗЧ ОУН — працює, та знає, в загальних рисах про наміри Москви, яка вже зуміла убити С. Петлюру і Є. Коновальця. Тому С. Бандера живе в Мюнхені конспіративно, під іменем журналіста Стефана Попеля; всі розуміють, що від КГБ — це не прикриття, але… Під цим іменем він є досить відомий, дає навіть інтерв’ю пресі. Широкого розголосу набуває його зустріч із п’ятьма представниками світової преси 31.03.1950 (вона була висвітлена провідними газетами 72 країн світу). Він роз’яснює цілі та методи українського національно–визвольного руху. Бо одвічно брехлива Москва прагне представити українців, як недобитків Гітлера (!). Він дає півгодинне інтерв’ю відомому журналісту Августу Гоппе, яке було передане 9.02.1954 системою станцій Нордвестдойче Рундфунк (Північно–західне Німецьке Радіомовлення) о 19.45 місцевого середньоєвропейського часу. Він знову користується нагодою спростувати примітивні наклепи московського негідництва на український визвольний рух, але — не тільки. Заходить мова й про більш загальні, глобальні справи.
Той час, початок другої половини ХХ ст., то час ядерного протистояння сходу та заходу. Під знаком якого людству належить існувати, — кожну мить очікуючи ядерної катастрофи, принаймні, ще три десятки років. Втім, не будемо себе передчасно заспокоювати: загальне ставлення до атомової зброї тоді, так би мовити, ще немовляче, — навіть учені, що її створили, не розуміють усіх можливих наслідків чогось, як атомова війна.
На заході за її допомогою розраховують позбавитись нарешті двічі прогавленої його дуркуватими політиками бестії більшовизму: прогавленої спочатку у двадцятих, а вдруге прогавленої у сорокових.
Там, на сході, бомба — спочатку атомова, потім — воднева, розцінюється як останній гарант світового панування Росії, до якого вона прагнула все своє історичне життя: “прізваніє її — бить грозою свєта”.
Поки до війни ще не доходило, засмічували світ атомовими випробуваннями в атмосфері, змагаючись, хто підірве більше мегатонн. Особливо біснувалися з цим, ясна річ, боягузливі (так само, як нахабні) совєти, постійною звичкою яких було залякувати всіх непокірних. Одна мегатонна, підірвана просто у повітрі, — забезпечувала лейкемією (раком крові) принаймні 50 000 випадкових людей по цілому світі; не кажучи вже про інші захворювання, спричинені радіоактивністю. На це в Москві гроші не заощаджували (наші з вами).