Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
На виході, коли я вже переступив був поріг, мене хтось делікатно притримав за руку і скерував назад до зали. Той хтось був Якуб Сара. Він підвів мене до вікна. Я спостерігав, як Лея зникла за дверима. Її батько дочекався, коли вийде остання особа, і тоді заговорив:
— Тобі сподобалося?
— У певному сенсі, — відповів я.
— У певному сенсі, — повторив він, кивнувши, і подивився мені в обличчя. — У певному сенсі... Ти думаєш узяти її звідси з собою?
Повільна м’яка смиренність пропала з його голосу, а гострий погляд з-під густих брів пришпилив мене до стіни.
Я не знав, що відповісти. Чи жартував він, питаючи про мій нібито намір утекти з його дочкою? Чи він не жартував, питаючи про мій нібито намір утекти з його дочкою?
— Так, — сказав я.
— Так? — підняв він одну брову.
— Так. Я заберу її в Алту. А тоді поверну сюди. Тобто це вона мене забере. Бо краще, аби вона сама вела свою машину.
Я ковтнув. Сподівався, що я не спричинив тим проблем. Що не є гріхом для жінок водити машину з чоловіками. Чи щось на кшталт того.
— Я знаю, що ви їдете в Алту, — сказав він. — Лея відправила Кнута до нас. Диявол в Алті міцно засів. Я знаю, я там бував.
— То нам варто прихопити святої води і часнику.
Я коротко реготнув і одразу пошкодував про це. Вираз його обличчя не змінився, тільки в очах на коротку мить спалахнули і зникли іскорки, наче кувалда зачепила кам’яну брилу.
— Вибач, — сказав я. — Я тут людина випадкова, і дуже скоро ви здихаєтеся мене, після чого все знову буде, як зазвичай. Так, як тобі, очевидно, подобається.
— Ти так у цьому впевнений?
Я не знав, питає він про мою впевненість у тому, чи все буде знову, як зазвичай, чи про мою впевненість у тому, що йому саме так подобається. Я знав тільки, що не маю великого бажання вести далі цю розмову.
— Я люблю цей край, — сказав він, обертаючись до вікна. — Не за його щедрість або лагідність. Ти міг сам переконатися, який він бідний і суворий. Я люблю його не за якусь особливу красу чи мальовничість — село як село. І я люблю його не за якусь особливу прихильність до мене. Я саам, і наші правителі ставилися до нас, як до неслухняних дітей, проголосивши нас нездарами і позбавивши самоповаги багатьох із наших. Я люблю цей край тому, що він мій. Тому я роблю все від мене залежне, щоб захистити його. Так само як батько захищає навіть найпотворніше, найдурніше зі своїх дітей. Ти розумієш?
Я кивнув, показуючи йому, що розумію.
— Мені було двадцять два, коли я вступив до руху Опору, щоб бити німців. Вони прийшли сюди і зґвалтували мій край, то що б іще я мав робити? Посередині зими я сидів у тайзі, конав від голоду і морозів. Я не вбив жодного німця, я змушений був придушувати в собі те прагнення до кровопролиття, бо воно загрожувало б репресіями проти місцевих. Але я відчував ненависть. Я ненавидів, я голодував, я замерзав і чекав. І коли, нарешті, настав той день і німці пішли, я вірив, що цей край — знову мій. Але потім я зрозумів, що росіяни, раз проникнувши сюди, навіть не думали йти геть. Вони могли собі уявляти, буцімто вони заволоділи моїм краєм, витрутивши звідси німців. Ми спустилися з плато до обгорілих руїн, і я знайшов свою сім’ю у лавву[15], разом із чотирма іншими родинами. Моя сестра сказала мені, що російські солдати навідуються щоночі та ґвалтують жінок. Тож я зарядив свій пістолет і став чекати, а коли прийшов перший і став у вході до лавву, де я повісив був парафінову лампу, я націлив пістолет йому в серце і вистрілив. Він упав, як мішок. Тоді я відрізав йому голову, залишивши на ній військову ушанку, і повісив голову перед лавву. Для мене це було все одно, що забити велику тріску і, відрізавши їй голову, повісити на жердину. Наступного дня прийшли двоє російських офіцерів і забрали обезголовлене тіло свого солдата. Вони не ставили жодних запитань і не торкнулися голови. Після цього випадків зґвалтування не траплялося.
Він застебнув на всі ґудзики свій поношений піджак. Обтрусив долонею вилоги.
— Так я вчинив тоді, і так я вчинив би знову. Своє маєш захищати.
Він подивився на мене.
— Видається, ти міг би просто поскаржитися на нього офіцерам, — припустив я, — і досягти того самого результату.
— Можливо. Але я волів зробити це сам.
Якуб Сара поклав руку мені на плече.
— Я відчуваю, що вже краще, — сказав він.
15
Лавву — у західних саамів назва традиційного пірамідального намету з жердин, берести і рядна або оленячих шкур, в інших частинах регіону відомого як кота, кувакса, ковас або вежа.