Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

В Ултарі, ще до того, як бургомістр заборонив убивати котів, мешкав старий чоловік з дружиною. Їм подобалося ловити і мордувати сусідських котів. Чому вони це робили — я не знаю. Зауважу тільки, що багато хто ненавидить котячий вереск серед ночі і погано ставиться до котів, які поночі шмигають дворами і садочками. Та хай би якою була причина, цей старий і його дружина отримували задоволення від того, що ловили і мордували кожного кота, який наближався до їхньої халупи, а через звуки, які чулися з настанням темряви, багато поселян уявляли собі спосіб убивства напрочуд ексцентричним. Утім, поселяни не обговорювали таких речей зі старим і його дружиною — через звичний вираз цих двох зморщених облич, а ще тому, що їхня халупа була дуже малою і захована у тіні крислатих дубів у глибині занедбаного двору. Насправді, хоч як власники котів ненавиділи це старе подружжя, все ж їх більше боялися, тож замість того, щоб затаврувати їх як безжальних убивць, заледве дбали, щоб жоден улюблений мишолов випадково не приблукав до віддаленої халупи у затінку дерев. Коли ж через неминучий недогляд якийсь кіт все-таки губився, а поночі чулися згадувані звуки, нещасливець міг хіба що безпорадно ридати або, дякуючи долі, втішати себе, що то не його дитина зникла тієї ночі. Бо ж мешканці Ултара були простими і гадки не мали, звідки усі коти приходять на світ.

Одного дня на вузенькі бруковані вулички Ултара увійшов караван дивних мандрівців з Півдня. То були смагляві блукачі, не схожі на решту бродячого народу, який двічі на рік проходив через селище. На ринковій площі вони провіщали долю за срібло і купували у торговців різнобарвні коралі. Ніхто не міг сказати, де був рідний край цих мандрівців, але не раз люди бачили, як вони поринали у дивні молитви, а на своїх фургонах малювали дивні фігури з людськими тілами і головами котів, орлів, баранів і левів. До того ж старший каравану носив головний убір з двома рогами і чудернацьким диском поміж ними.

Саме у цьому каравані був маленький хлопчик — без опіки батька чи матері, але з чорним кошеням, яким опікувався він сам. Доля не була до нього прихильною, а все ж залишила це пухнасте створіння, аби якось пом’якшувати його смуток; коли ж іще людина молода, вона може знайти неабияке полегшення у дитячих витівках чорного кошеняти. Так і хлопчик із смаглявого народу, на ім’я Менес, більше усміхався, ніж плакав, коли сидів на сходах дивно розмальованого фургона, граючись зі спритним кошеням.

На третій день перебування мандрівців у місті Менес ніяк не міг знайти своє кошеня. Коли ж він голосно розплакався посеред ринку, деякі поселяни розповіли йому про старого з дружиною, а також про звуки, що їх чули ночами. Коли ж Менес дізнався про це, його ридання поступилися місцем роздумам і, зрештою, молитві. Він простягнув руки до сонця і молився мовою, якої ніхто із місцевих не міг зрозуміти; втім, ніхто з них особливо і не намагався зрозуміти, бо їхня увага була цілковито звернена на небо і на дивні форми, яких набирали хмари. Це було вкрай незвично, але, як тільки хлопчик цілком зосередився, здавалося, вгорі почали формуватися туманні, розмиті образи екзотичних речей; покручів, коронованих дисками в обрамленні рогів. Природа сповнена образами та ілюзіями, які вражають мрійників.