Ніж, якого не відпустиш

— Шо, правда? — каже рушниця. — А як ти знаєш шо він не просто приберігає тебе для себе?

Дівчинка, Віола, дивиться на мене і її чоло морщиться. Моя черга знизувати плечима.

— Але нє, — міняється голос рушниці. — Нє, ха‑ха, нє, я такого в тобі не бачу, правда, пацан? Бо ти, шпанюк, ще просто пацан, правда?

Я глитаю.

— Я буду чоловіком через 29 днів.

— Таким не гордяться, шпанюк. Не там, звідки ти.

А тоді він опускає рушницю від свого лиця.

І от чого всьо таке тихе.

Він жінка.

Він доросла жінка.

Він стара жінка.

— Я би тебе дуже попросила називати мене вона, — каже жінка, не відводячи рушниці від наших грудей. — І я ще не така стара, аби не змогти вас застрілити.

Тепер вона дивиться на нас пильніше, читає мене згори донизу, дивиться в мій Шум так уважно, як раньше дивився лишень Бен. Її лице корчить всі можливі міни, ніби вона оцінює мене, так робить лице Кілліана, коли він пробує прочитати мене і зрозуміти чи я брешу. Хотя в цьої жінки нема Шуму, такшо в голові вона може хоть пісню співати — я ітак не взнаю.

Вона повертається до Віоли і зупиняється ще на один довгий погляд.

— Як завжди зі шпанюками, — каже вона, знову дивлячись на мене. — Тебе читати легко, ніби немовля, пацан. — Вона повертається до Віоли. — Але в тебе, дівко, історія поцікавіша буде, нє?

— Я би з радістю розказала вам її, якби ви перестали в нас цілитися, — каже Віола.

Це так несподівано, шо навіть Манчі дивиться вверх. Я повертаюся до Віоли з відкритим ротом.

З каменя чується хихотаня. Стара жінка сміється сама до себе. Її одяг пошитий з реально запиленої шкіри, зношеної і потрісканої від часу, на голові крислатий капелюх, а на ногах — чоботи-всюдиходи. Ніби вона якась проста собі фермерка.

А ще вона дотепер в нас цілиться.

— То ви значить тікаєте з Прентісстауна, га? — питає вона, знову заглядаючи в мій Шум.

Без сенсу його ховати, такшо я показую їй всьо від чого ми тікали, шо сталося на мості, хто за нами гнався. Вона це всьо бачить, я точно знаю, але я бачу тільки як вона стискає губи і трошки примружує очі.

— Так от, — каже вона, завісивши рушницю собі на руку і спускаючись із каміння дотуди, де ми стоїмо, — я не скажу, шо мене не вивело ваше підривання мого мосту. Я вибух аж на фермі почула, ну а шо.

Вона спускається з останнього каменя і стає трохи на віцтані від нас, сила її дорослої тиші така потужна, шо я відхожу назад навіть не розуміючи, шо я йду.

— Але єдине місце, до якого той місток вів, не вартує ходження вже більше десяти літ. Я й тримала його хіба з надії. — Вона знов обдивляється нас. — Шо, скажете, неправда?

Ми дотепер тримаємо руки підняті, бо вона так нічо толком і не сказала, нє?

— Я тільки раз запитаю, — каже жінка, знов піднімаючи рушницю. — Мені це знадобиться?

Я переглянувся з Віолою.

— Ні, — сказав я.