Балакучий згорток

— Діти, — сказав Папуга, — знаєш, такі маленькі люди.

— Ти хочеш сказати, що вони ще більші виростуть? — перелякано вигукнув Венслідейл. — Мене від цього просто дрижаки б’ють. Не знаю, хто захотів би їх тримати в домі — хіба хтось має ДУЖЕ великий будинок.

— Ну, гаразд. Як би там не було, дякую тобі за все, — сказав Папуга, попрощався і приєднався до Етельреда з дітьми. Вони підійшли до того місця, де чекали єдинороги, осідлали їх та поїхали.

— Що ж, — підсумував Папуга, коли вони рушили в дорогу, — схоже, справа потроху посувається. Ми заручилися допомогою єдинорогів, а це вже не нічого. Якщо ж рута подіє, то до нас приєднаються і горностаї, а це теж неабищо. І ще я пропоную зараз заїхати до грифонів — нам якраз по дорозі. Їх загалом близько п’ятдесяти. Це спокійне працьовите плем’я. Якщо ми заручимося їхньою підтримкою, це буде вже чималий успіх.

— А які вони, ті грифони? — спитав Пітер.

— Ну, — мовив Папуга, — на мій погляд, доволі симпатичні створіння: тулуб лева, а голова та крила — як у орла; до речі, крила у наших грифонів суто декоративні, звичайно, літати вони не можуть. Колись грифони мали пурпурове забарвлення, але наші швидше барви піску. Як я вже казав, вони лагідні та працьовиті, головне їхнє завдання — добувати й накопичувати золото. Золото має для них величезне значення: розумієте, з нього вони роблять свої гнізда. Так, без золота грифони вимерли б.

— І більше нічого вони не роблять? — спитав Саймон.

— Ні, — відповів Папуга. — Вони добрі, поважні хлопці, але практично цілком позбавлені почуття гумору. Бачите, коли Г. Г. започаткував Міфологію, грифони вже майже вимерли, і нам ледь вдалося відшукати три пари — лише три! — у Швейцарських Альпах. От вони й прибули сюди та заснували колонію. Вони розробляють єдине у Міфології родовище золота й роблять це надзвичайно вправно.

Поки вони собі балакали, єдинороги перетнули вузьку ущелину, порослу змішаним лісом із пляшкових і коркових дерев. І ось ущелина плавно перейшла у відкриту маленьку долину. Перед очима в дітей постало незвичайне видовище. По лівий бік долини у скелі було прорубано безліч тунелів, що вели вглиб — очевидно, це були шахти: безперервна процесія вагонеток, які пірнали в тунель порожніми, а виринали на поверхню навантажені до самого верху великими лискучими шматками золотої руди, свідчила про це. Вагонетки добігали до центру долини, а там на велетенських багаттях булькали і клекотіли сім гігантських казанів.

Як тільки наповнені вагонетки під’їжджали до казанів, троє грифонів лопатами скидали туди золото, й воно миттю плавилось. З іншого боку ще троє грифонів загрібали рідке золото черпаками, схожими на великі ложки з довгими ручками, і виливали його у форми, схожі на цеглини. Коли золото застигало та твердішало, ще троє грифонів витягали бруски з форм, складали їх у вагонетки та везли до велетенської печери, розташованої по правий бік долини. Тут, імовірно, був неоціненний золотий склад: вхід охороняли аж дванадцять грифонів, котрі лежали обабіч непорушно, мов статуї, і тільки пильно стежили довкола своїми гарячими золотими очима.