Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
За понад сімдесят років радянської і двадцять три роки пострадянської влади створена лицемірна нація, у якої сформувалося кілька огидних рис: хамство, чванливість і зарозумілість, відраза до всього незрозумілого, нетерпимість до чужої мови й чужої культури, хизування неіснуючими перемогами та досягненнями, бажання розв’язувати конфлікти тільки силоміць, заперечення компромісів, прагнення захопити чуже, оголосивши його «споконвічно» своїм. Звісно, у цієї нації є мова — матюк і жаргон. І територія — «русскій мір», хоча йдеться не про росіян.
Насилу уявляю, що якась людина, Homo soveticus, раптом вирішила повірити в те, що, до прикладу, від Лєніна практично нічого не залишилося — тільки хімічна субстанція. Або, що «вєлікая Россія» спочатку була в межах трьох областей навколо Москви. Та, власне кажучи, і самому слову «Россія» неповних 300 років. Що слово «русскій» не є позначенням нації, а всього лише належності до території, прикметником. Що — знову-таки — радіо придумали не росіяни, паровоз теж, а літак — тим паче. Тому що визначення «нація, що читає найбільше», не має стосунку до знань, а тільки до кількості, накладу надрукованих книжок, більшість із яких були творами Лєніна, Маркса, Енґельса, Сталіна, Брєжнєва та інших численних радянських вождів.
«Нація, що читає найбільше», виявилася найнеосвіченішою і найбрехливішою. Частина пострадянського простору намагається вирватися з обіймів радянського міфу і стати іншою, тобто повернутися до своїх національних витоків. Агресивне неуцтво чинить опір і вбиває. Вбиває і бреше. Бреше і вірить своїй брехні.
ІСУС, ЛЄНІН, АВТОМАТ
Якось я побачив фотографію. На даху адміністрації одного з «новоросійських» містечок бойовик у камуфляжі піднімає на флагштоку три прапори. Перший — червоне полотнище з канонічним портретом Ісуса. Другий — теж червоний, з серпом і молотом. Третій — прапор «Донецької народної республіки».
Прапори — завжди суть ідеології, віддзеркалення світогляду і мозкотворчості людей, які «чистять себе під ними». Так Владімір Маяковскій образно намагався пояснити сутність більшовицької революції та революційного запалу, світлих цілей тов. Лєніна. Революційний поет, який написав вірш на смерть вождя, передбачав, що може бути з лєнінськими ідеалами. І мав рацію. І річ навіть не в Лєнінові, а в традиціях — перекручувати, псувати, а потім видавати за «особливий шлях».
Схоже, на даху адміністрації відбувався обряд, що його якийсь сучасний розумник назвав би психоделічною шизофренією. Три прапори, які ідеологічно суперечать один одному, стали своєрідним символом стану мозкової каші в головах окупантів. Тож чим хочуть заманити населення Східної України? Уявіть собі.
Традиційно піднімання прапора має супроводжуватися обрядом. Спочатку молитва на славу Господа, любові і всепрощення. Стрункі лави сепаратистів промовляють хором десять заповідей, казачий сотник читає Євангеліє, хор кулеметників співає «Отче наш».
Після піднімання другого прапора — із серпом і молотом, той самий сотник читає фрагмент «Капіталу» Карла Маркса, хор співає «Інтернаціонал» а група підтримки з місцевого населення показує антирелігійну інсценівку 1919 року, з маскарадними товстопузими попами і ченцями. Над натовпом злітає транспарант «Религия — опиум для народа».
Третій прапор, на якому в центрі зображено герб Російської імперії, здіймається під спів «Боже, царя храни». Народ починає штовхатися, розпитуючи, хто цар. Частину масовки, що зображала більшовиків, ведуть на розстріл. Казачий сотник знову на коні, махає шаблею і рубає хор за спів нечестивої пісні.
І тут, нарешті, з’являється він. Тиха людина в білогвардійській шинелі і з пістолетом Стєчкіна при боці. Народ заспокоюється, пошепки передаючи ім’я. «Стрєлок, Стрєлок» — шириться площею. Того, хто вимовив справжнє прізвище вождя — «Ґіркін», відразу ж забивають на місці. «Стрєлок» м’яко прокашлюється і скоромовкою промовляє — «господа-товарищи», щоб нікого не образити.