Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
СРСР дуже любив воювати. Лише за перші 22 роки було десять воєн і великих збройних зіткнень. Брехали передовсім тому, що радянська армія рідко перемагала, а в 1939–1940 роках зазнала найбільшої поразки у війні з Фінляндією, втративши на полях битв понад мільйон осіб. Розповідати правду радянській людині було заборонено, а набрехати і розповісти казки — будь ласка. У Другу світову війну військова пропаганда була вже добре поставлена на конвеєр. Численні «герої» кидалися із гранатою на танки, грудьми закривали кулеметні гнізда ворога, а якщо гинули, то виключно мученицькою смертю. У всіх радянських фільмах про війну німці були карикатурними героями, вони смішно кричали, кривлялися, були миршавими і дуже злими. Приблизно так, як тепер у Росії змальовують «бандерівців».
У пропаганді головне було переконати населення в тому, що їхні страждання і недоїдання — тільки на користь радянській країні й особисто тов. Сталіну. Про штрафбати, де вбивали 99 відсотків солдатів, — ні слова. Про концтабори, що їх створювала радянська адміністрація на місці німецьких, — теж ні слова. Ніхто не смів розмірковувати над тим, чому втрати Німеччини були вчетверо менші, ніж у радянської армії. Або куди поділися після війни кілька мільйонів інвалідів. Щоб не сумніватися в брехні, радянський кінематограф видавав щороку кілька десятків ігрових і документальних фільмів. Традицію зберігає сучасне російське телебачення, цього разу щодо «бандерівців».
Інша категорія брехні — промислова й сільськогосподарська. Всі радянські газети були переповнені статтями й портретами численних шахтарів, металургів, доярок і ткаль, які перевиконували план у 10–20, а то і в 30 разів. Найцікавіше, що мало хто з радянських людей ставив собі запитання, як можна виробити в десятки разів більше, ніж планувала партія. У цьому випадку або партія складалася з ідіотів, або «стахановці» були високо-технологічними роботами. Те саме і стосовно корів, невідомо, з якої причини вони раптом давали надвисокі надої. І ніхто не міг пояснити або не хотів, чому за такого «розвиненого виробництва» у 1980-х роках спорожніли полиці магазинів і люди стояли в черзі за хлібом.
Наступна брехня про освіту. Поза сумнівом, праця радянської влади «щодо загальної освіти» не пропала дарма, і до 1940-х років населення вже могло читати твори Лєніна, Сталіна, Маркса й Енґельса. Читали ті твори, що їх схвалила влада, а ті, які не схвалила, читати було заборонено. Кількість робфаків, ПТУ, технікумів, інститутів і університетів неймовірно збільшилася. А результат? Він відомий. До прикладу, із величезного списку лауреатів Нобелівської премії радянських учених лише незначний відсоток: 11 — у галузі фізики, хімії та економіки (двоє — з фізіології — ще до більшовиків). Така сама ситуація і стосовно письменників: лише п’ятеро отримали премії з літератури, з них трьох (Буніна, Бродского, Солженіцина) переслідувала влада, вони стали вигнанцями. Лауреатів Міжнародної премії Миру виявилося ще менше: двоє — Ґорбачов, а також Андрєй Сахаров, удостоєний нагороди за дисидентську діяльність.
Прикладів брехні у всіх сферах життя радянських людей — безліч. Значна кількість людей, які народилися в СРСР, ще й досі переконана, що ніякої брехні не було, а все було — чистою правдою. Кілька поколінь людей виросли в умовах жорстокої пропаганди, у них не було альтернативної інформації, а будь-які спроби висловити свою думку присікалися жорстоко, аж до розстрілу. В таких умовах думати було страшно. Віра в радянську правду всотувалася з потом стахановців, кров’ю політрука Клочкова і маячнею програми «Время», яку зобов’язували дивитися все населення величезної країни.
Через 24 роки після розпаду СРСР на пострадянському просторі ситуація мало змінилася. На більшій його частині традиції брехні збереглися на колишньому рівні. Російська мова справді стала об’єднувальною для багатьох людей, але її, як у СРСР, використовують виключно для пропаганди. Російське телебачення має рейтинги не лише в самій Росії, а й у країнах Центральної Азії, частково на Кавказі, у Молдові, в Білорусі й у Східній Україні. Люди, як і раніше, оцінюють те, що відбувається у світі, з того, як їм розповідають з екрана російські коментатори, журналісти й «експерти». Вірус брехні вже проник у генетику, він як інфекція з тривалим терміном інкубаційного періоду. А точніше — як ракова пухлина, що роз’їдає свідомість.
Міф про «націю, що читає найбільше», насправді виявився лише напівреальністю. Не різноманітністю прочитаного і почутого, а кількістю брехні, що переконує людей у вірі кремлівській ідеології. Звикла до брехні людина не чинить спротиву, їй так зручно. Не треба шукати альтернативних джерел і дізнаватися правду. Брехня — солодка і приємна. Тим паче, коли вона супроводжується речитативом — «ми — оґромная вєлікая страна». Брехня не відповідальна: тебе обдурили, ти обдурив, усі раді й щасливі. Тільки чужоземці ніяк не можуть зрозуміти — звідки у радянських людей пристрасть до обману, до вихваляння своєї некомпетентності, нетерпимість до чужої думки і небажання дискутувати. Дискусія передбачає завжди якийсь обсяг знань, що допомагає аргументувати свою позицію. У «нації, що читає найбільше», як виявилося, цього обсягу знань не вистачає.