Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
А він наближався. Незграбна сталева громада виростала на очах, заступила собою півнеба, немов півсвіту перекреслила хрестом, котрий хижо білів на ній, як дві схрещені кістки, що символізують смертельну небезпеку.
Ось уже лише п’ять кроків залишилось до фашистського танка, чотири, три... І немає сил підвестися, розпрямитися, грудьми зустріти ворога. Невже, як хробака, розчавить його огидна черепаха? Невже тільки для того й прожив він своє коротке життя, щоб зараз на грудях рідної землі розіп’яли його юність холодні залізні траки гусениць?
Пекуча лють вибухнула в серці, червоно засліпила очі, беззвучно закричала в кожній клітинці лейтенантового тіла. Лють проти цієї сталевої потвори, що своїми вогненними плювками стільки земель засіяла смертями й згарищами і в якій зараз для Юрія втілювались все зло війни, вся її мерзенність, безглуздість.
І лють ця надала йому сил, немов розпрямила пружину, сховану до часу в якихось глибинних тайниках організму. Неймовірним зусиллям волі Бобров вирвався з лабет болю, що колючим дротом обплутав усе тіло і, не даючи випростатись, здається, шматував його на клапті. Підвівся на весь зріст і раптом подумав про те, що, можливо, оцей останній крок назустріч ворогові, назустріч смерті і є найголовнішим у його житті, що, мабуть, саме до нього вела лейтенанта вся його життєва дорога довжиною в двадцять років, які були тільки прологом до цієї миті.
І з сонячної синяви далекого-далекого сімнадцятого Юриного літа глянули на нього добрі, ласкаво-ніжні очі матері...
...Зеленим віттям акацій і кленів гладив теплу долоню неба красень Куйбишев. Блакитно всміхалася назустріч сонцю Волга, а хлопцеві здавалося, що то вона радіє його успіхам, його великій радості. Та й як не радіти, адже попереду — все життя, захоплююче і манливе. А сьогодні він вже студент індустріального інституту. Хіба це не щастя?
Щастя... Яке воно? У чому? Ось Герой (так Юра називає молодшу сестру Геру) каже, що щастя — як швидкокрилий птах: ловиш-ловиш його, але спіймати не можеш. А ти як думаєш, мамо?
Мати дивиться на сина лагідно й довго, поклавши на коліна великі натруджені руки. Потім задумливо каже:
— Що ж, синку, правда тут є: птах цей не дається тому, хто ловить його тільки для себе. Чи змогла б я бути щасливою, якби бачила в горі тебе, Геру, всіх, хто мені дорогий і близький? Ніколи! Я, сину, все життя стараюсь, щоб ви були щасливі, — ото і є моє щастя...
Як часто доводилось потім Юрію згадувати цей материнський урок житейської мудрості! Яким вірним дороговказом стали на життєвому шляху неньчині слова: твоє щастя — у щасті тих, хто тобі дорогий!
...І ось останній ранок у рідному місті. Тривожно-багряним був того дня схід сонця, зеленаво-червоно вибухали йому назустріч знайомі з дитинства клени й акації.
Проводжати єдиного сина й брата Боброви вийшли всією сім’єю. Найменша сестричка Ліля, міцно притиснувшись до Юрія, щебетала щось про те, що і в них у сім’ї буде тепер свій солдат і що він швидко переб’є всіх «противних фріців» і повернеться додому з «оттаким» орденом. Плакали Люда і Гера, хоч і не хотіли показати цього братові. Навіть батько, завжди такий спокійний і стриманий, крадькома змахнув зі щоки скупу чоловічу сльозу. А обличчя матері немов закам’яніло: було якимось неприродно сухим і землисто-сірим. Тільки очі, червоні, тужливо-болісні, свідчили про те, скільки гірких сліз пролила жінка напередодні прощання з сином.
— Що ж, хлопчику мій, — тихо сказала мати, — Батьківщина кличе тебе на допомогу, на бій жорстокий... Ти боронитимеш від фашистського бусурмана всіх нас — мене, сестричок, тата, рідне місто. Щастя наше боронитимеш... Будь мужнім, Юрасю, сміливих і куля обминає...
Такою й запам’ятав її юнак на все життя — доброю, рідною і напрочуд красивою в хвилину великої скорботи. І коли потім, проходячи нелегкими й нескінченно довгими шляхами війни, Юрій думав про Вітчизну, вона завжди уявлялась йому саме такою — натхненно-мудрою й незламно-спокійною навіть у час найтяжчих випробувань, як його мати...
І може, саме тому ніколи не залишали Юрія Боброва непохитна впевненість у нашій перемозі, світлий юнацький оптимізм, палка любов до життя, яку зміцнювала постійна, фізично відчутна близькість смерті. «Шлю вам привіт з України золотої, з-за великого Дніпра, де земля родить і хліб, і руду, — писав Юрій рідним в останні дні 1943-го. — Скоро, скоро настануть світлі деньочки для всього народу. Німець уже не той, співає іншої пісні... Але боротьба попереду тяжка... Та одне підтримує: що все це для вас і колись воно залишиться позаду».
Він був правий, цей юний лейтенант! І як умів він — комсорг роти, невтомний весельчак і дотепник — запалити своєю впевненістю товаришів, розраяти їх у хвилину горя чи сумніву, допомогти вистояти під тяжкими ударами долі!
А потім звіряв свої думки вірному другові і помічникові, мрійному і якомусь весняно-ніжному сержанту Васі Альохіну.
...Коли Юрій Бобров з’явився в розташуванні взводу, його оточили товариші по зброї.
— Поздоровляємо вас, товаришу лейтенант, — вийшов наперед старший сержант Микола Раєнков. Він прожив на світі трохи більше від інших бійців і, можливо, тому вважав своїм правом говорити першим. — Із штабу дзвонили: вас до нагороди представлено.
— Орден Вітчизняної війни першого ступеня — он як! — вставив і своє слово Володя Стрєлков — світлоокий хлопчина з задерикуватим обличчям, густо всіяним ластовинням.
— Качать лейтенанта! — подав хтось ідею. Її підхопили інші, і ось уже навколо запанував веселий гамір, зацвіли посмішки, посипалися дотепи.
— Спасибі, хлопці, спасибі, — схвильовано й зворушено говорить Бобров.— Рано ще мене поздоровляти. Як каже наш взводний філософ Вася Альохін, все ще попереду...
А попереду був бій. Великий, жорстокий, кровопролитний і для багатьох цих юних воїнів останній у житті.
Зовсім неподалік, у районі Корсуня-Шевченківського, затиснуті в залізне кільце 1 і 2 Українськими фронтами, конали в передсмертній агонії десятки тисяч завойовників. Гітлерівське командування всіма силами намагалося врятувати оточених, кинувши їм на допомогу нові сили. Тож не дивно, що бої на зовнішньому фронті були не меншими, а подекуди й напруженішими, ніж усередині кільця.
Пізнього вечора прийшло повідомлення, що на Лип’янку, де в обороні стояв 73 гвардійський стрілецький полк, пробивається група гітлерівців, яка має 40 танків і 6 бронетранспортерів з піхотою. Лейтенант Бобров одержав бойовий наказ: із своїм взводом автоматників зайняти висоту, перетнути шлях і не пропустити гітлерівців до лінії нашої оборони.
Десь на сході малиново палахкотіла заграва: там йшов великий бій.
— Друзі, — сказав лейтенант бійцям, — не криюсь, тяжким буде для нас нинішній день. Ми, як бойова охорона полку, першими зустрінемо фашистів. По «Тигру» на брата припадатиме. Це не мало! Але не такий страшний чорт, як його малюють. Артилерія нам допоможе, та й самі ми не ликом шиті — приготуємо гадам гвардійський «подарунок».
Бійці швидко окопалися на висоті. Зв’язківці Костянтин Гордієнко й Аркадій Кузнецов протягнули нитку кабеля до спостережного пункту командира.
Хтось обережно торкнув лейтенанта за лікоть. Бобров обернувся, але ніяк не міг розглядіти обличчя того, хто стояв перед ним.
— Це я, товаришу лейтенант, — почувся трохи приглушений голос старшого сержанта Олексія Муравйова. — Ми оце з хлопцями подумали: буде тут сьогодні справжнє пекло. Всяке трапитись може. Мабуть, завтрашній ранок не всім доведеться побачити. Так, от, Юрію Костянтиновичу, візьміть наші заяви, ось мою — у партію, а Миколи Янкова, Петра Булдигіна й Івана Якушева — у комсомол...
Бобров узяв невеличкі аркушики, що зберегли ще тепло солдатських рук і, присвітивши ліхтариком, прочитав: «Будемо битися до останньої краплі крові, але не віддамо ворогові ні метра рідної землі. Якщо загинемо, вважайте нас комсомольцями».
Лейтенант міцно потиснув бійцям руки. Відчув: слів зараз не потрібно.