Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

Ми прийшли до одного лісу, а потім — яма. Раптом ми побачили на одній висоті радянських, які атакували з південного заходу. Я взяв бінокль: це радянська кавалерія. Вона намагалась знищити останні німецькі підрозділи чи частини. Жах! Коли будуть німецькі танки? Ми пройшли понад 10 кілометрів — нічого не видно. Все далі й далі, я хворий, у мене висока температура.

«Валлонці» були першими в колоні. Побачили ще одну висоту й танки. Всі кричали: «Нарешті!». Але це були радянські танки. Ми знову пішли вниз, у яму. Там було дуже багато снігу. Ми думали, що це вже все. Там було два німецькі солдати з ручним протитанковим гранатометом «Панцерфауст», і ні на що вони не реагували. Один «валлон» й один німець взяли із їхніх рук гранатомет і пішли на гору. Вдалося вистрілити по танках: два вибухи. Молодий німецький офіцер, який бігав зі мною, побачив цю сцену і на радощах став танцювати на даху. Раптом снаряд — і німецький офіцер був убитий.

Після того, як три радянські танки були розбиті, я взяв свій автомат, кілька магазинів і триста боєприпасів і став стріляти по козаках до того часу, коли кільком сотням німців і «валлонам» вдалося вийти з ями. Попереду був танк, і ми пішли в атаку.

Я дуже давно вивчив карту району і знав її напам’ять. Був впевнений, що сам знайду румунський кордон за 300 кілометрів від Черкас. Я не хотів здаватися радянським у полон. Третій радянський танк був оточений козаками. Танк стріляв. Він переїхав вози і знищив поранених, а ми відійшли на край лісу. За нами лише трупи. Із-за лісу і поля козаки більше за нами не йшли. Це була маленька доріжка, відкрита галявина в лісі. Я побачив старого доброго полковника, який намагався давати команди. Тут декілька тисяч воїнів лежали в снігу. Скрізь була стрілянина. Я представився полковнику і попросив дозволу дати мені можливість керувати виходом. Він дуже зрадів, зліз з коня і сів у сніг.

Мені вдалося знайти кількох молодих офіцерів, які розмовляли французькою. Вишикував їх і сказав, що я знаю, де ми. Ми повинні пройти ще 3 кілометри колони на південь. Я погодився взяти на себе завдання виходу. Вночі ми повинні були піти. Успіх буде, але ми повинні були охороняти край лісу, поки радянська піхота не перейде цей ліс. Я запитав, хто доброволець? Багато хто хотів. Я сформував підрозділи, кожний по 10 осіб, і в кожному по «валлону». Всі зайняли позиції на краю лісу. Ми були під вогнем росіян. Я бачив по карті, що Лисянка була за 3 кілометри на південний захід від нас. І я був впевнений, що наші там були. Лисянка була важливим центром. Я послав патруль розвідати район. Західний край найнебезпечніший. 300 метрів від нас була значна колона радянських танків на трасі в Лисянку, вони стояли на висоті і бачили всі сектори. Останній стрибок — і ми на свободі: «Валлонія» з танками і багато піхоти.

Праворуч кількасот німців вибігали із лісу. Вони кричали: «Ура! Германи!» і намагались вирватись. Жодному це не вдалось. Російські танки відкрили вогонь, і цілий ряд бійців було вбито.

Я дав команду почекати до ночі, до темряви. Вранці 50 тисяч оточених намагалися прорвати оточення. Всі частини перемішались. Ми навіть чули шум бойових дій. Ми вірили, що це наші танки, які стріляли без пауз. Ще була атака, внаслідок якої ми намагалися вирватись до Лисянки...

_____________________

Degrelle L. Veldtocht in Rusland. Signaal. — Uitgeverij Walter Soethoudt Antwerpen, 1987. — 334 p. Переклад з фламандської мови Мартіна М. Богарта, Бельгія.