Після війни. Історія Європи від 1945 року

Тож коли у вересні 1990 року Вашингтон спробував поставити Югославію на порядок денний найближчого саміту ОБСЄ в Парижі, Франсуа Міттеран закинув американцям «надмірну емоційність» та сказав «ні». Чотири місяці по тому, коли питання постало знову, Міністерство закордонних справ Франції стверджувало, що тепер для зовнішнього втручання було «надто пізно»… Париж продовжував виявляти аналогічну нехіть до співпраці, навіть коли міжнародні сили були змушені втрутитися: французький генерал Бернар Жанв’є, командувач Силами захисту ООН у Боснії, особисто заборонив авіаудари по силах боснійських сербів у Сребрениці[541]. Щодо уряду Нідерландів, то він зайшов так далеко, що заборонив будь-які удари НАТО по силах боснійських сербів, доки нідерландські солдати безпечно не залишать країну.

Інші країни повелися дещо краще, але не набагато. Хоча Лондон зрештою і підтримав вимоги США щодо втручання, у перші визначальні роки югославського конфлікту британський уряд тихцем перешкоджав будь-якому прямому залученню з боку ЄС чи НАТО. Крім того, Британія ганебно повелася з югославськими біженцями: у листопаді 1992 року, коли потік зневірених, безпритульних боснійців сягнув піка, Лондон заявив, що жоден боснієць не зможе в’їхати до Сполученого Королівства без візи. З боку підступного Альбіону це був апогей цинізму. Оскільки в Сараєві не було британського посольства, яке могло б видавати такі візи, боснійська родина могла отримати їх лише в тому випадку, якби приїхала до британського посольства в іншій країні… а тоді британський уряд міг би заявити (і так і зробив), що, оскільки вони вже знайшли притулок деінде, Британія їх не впустить. Тож поки Німеччина, Австрія та скандинавські країни в 1992‒1995 роках великодушно приймали сотні тисяч югославських біженців, у Сполученому Королівстві в ті самі роки спостерігалося зменшення кількості прохачів притулку.

І хоч Вашингтону знадобилося надзвичайно багато часу, щоб зосередити увагу на Балканах, щойно США таки почали діяти, їхні здобутки були помітно кращими. Насправді те, що саме з подачі американців починався кожен етап міжнародного втручання, було джерелом постійного приниження для західноєвропейських союзників. Але США також тягнули час — здебільшого тому, що американський оборонний істеблішмент не хотів іти на жодні ризики, а багато американських політиків продовжували вважати, що їхньої країни цей конфлікт не стосується. Ідею залучення сил НАТО в цих нових обставинах — або думку про те, що США в односторонньому порядку можуть втрутитися у внутрішні справи суверенної держави, з якою вони не сварилися — просунути було непросто. Як у розпал війни в Боснії зауважив державний секретар Воррен Крістофер, це була «пекельна проблема».