Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Щойно війна в Боснії завершилася, а задля зміцнення миру в країні почали працювати різноманітні міжнародні організації, інтерес із боку світової спільноти пішов на спад. Європейський Союз, як завжди, був заклопотаний власними інституційними проблемами; увага Клінтона, зі свого боку, була прикута до інших речей: спершу — до національної передвиборчої кампанії, а потім — до розширення НАТО й нестабільності в єльцинській Росії. Та навіть попри те, що Словенія, Хорватія та Боснія тепер нібито були незалежними державами, югославська проблема не завершилася. Слободан Мілошевич досі керував тим, що залишилося від його країни, а першочергове питання, завдяки якому він прийшов до влади, от-от мало вибухнути.
Сербські албанці продовжували страждати від дискримінації та репресій — тепер, коли міжнародна спільнота спрямувала свою увагу на кризу, що відбувалася північніше, вони були найбільш загроженими. Після Дейтона позиції Мілошевича у світі виразно покращилися: хоч йому і не вдалося позбутися всіх санкцій (саме задля цього він так активно співпрацював з американцями в їхніх намаганнях встановити мир у Боснії), Югославія більш-менш вийшла з ізоляції, у якій перебувала раніше. Отож після низки особистих поразок і критики сербських політиків-націоналістів у Белграді, які закидали йому компроміси з «ворогами» Сербії, Мілошевич повернувся до питання Косова.
Уже навесні 1997 року Елізабет Рен, спеціальна доповідачка ООН з питань прав людини, попереджала про катастрофу, яка насувалася на косовський регіон, тоді як Белград пригноблював тамтешню албанську меншину, відкидаючи всі вимоги щодо місцевої автономії та позбавляючи місцеве населення бодай мінімального інституційного представництва. Молодше покоління албанців — озброєне і заохочене самою Албанією — в обхід безпомічного та знеславленого поміркованого керівництва Ібрагіма Ругови відкинуло ненасильницький опір і дедалі частіше поповнювало лави Армії визволення Косова (АВК).
АВК зародилася в Македонії в 1992 році. Її метою була збройна боротьба за незалежність Косова (та можливий союз із Албанією). Ця тактика, що полягала здебільшого в партизанських нападах на віддалені поліцейські відділки, дозволила Мілошевичу засудити весь албанський опір як «терористичний» і санкціонувати надзвичайно жорстоку операцію. У березні 1998 року, після того як сербські сили — озброєні мінометами й у супроводі бойових гелікоптерів — убили та поранили десятки людей під час різанин у Дрениці та інших албанських селищах, міжнародна спільнота нарешті почула благання Ругови й почала стежити за ситуацією пильніше. Та коли і США, і ЄС заявили про те, що вони «приголомшені жорстокістю поліції в Косові», Мілошевич із викликом відповів, що «тероризм, спрямований на те, щоб винести проблему на міжнародний рівень, найбільше нашкодить тим, хто вдається до таких засобів».
Тепер уся косовсько-албанська верхівка, більшість якої виїхала або переховувалася, вирішила, що їхню спільноту може врятувати тільки повне відокремлення від Сербії. Тим часом США й наявна «контактна група» країн і далі намагалися бути посередниками між Мілошевичем й албанцями — почасти для того, щоб домовитися про «справедливе» врегулювання й відвернути ширшу війну на Південних Балканах. Такі побоювання були обґрунтовані: якщо Югославію не можна було змусити нормально ставитися до її албанських громадян — чому вони й вирішили відокремитися, — це могло б мати серйозні наслідки для сусідньої Македонії з її власною великою й незадоволеною албанською меншиною.
Македонія, яка в той час щойно отримала незалежність і яку, за наполяганням Греції, знають як Колишню Югославську Республіку Македонія[536], була історично чутливою територією. Щодо її кордонів з Болгарією, Грецією та Албанією точилися суперечки і до, і після обох світових воєн. Усі її сусіди, які відрізали маленькій державі вихід до моря і від яких вона повністю залежала стосовно торгівлі та доступу до зовнішнього світу, ставилися до неї з підозрою. А щодо її виживання після розпаду Югославії не було жодних гарантій. Та якби Македонія занепала, у конфлікт могли бути втягнуті Албанія, Болгарія, Греція і навіть Туреччина.
536
Уже немолодий грецький прем’єр-міністр Андреас Папандреу, граючи на національних почуттях заради підняття власного рейтингу, стверджував, що термін «Македонія» був частиною давньої спадщини його країни і його можна застосовувати лише до північного регіону Греції. Якщо слов’янська держава, відтята від Південної Югославії, називала себе так, то мусила мати іредентистські амбіції. Чого не міг визнати Папандреу, то це того, що багато «греків» грецької Македонії і самі мали слов’янське походження, хоч офіційно й були еллінізовані з патріотичною метою. (У лютому 2019 року Македонія офіційно змінила назву на «Республіка Північна Македонія», що стало результатом домовленостей з Грецією від 2018 року. З 2005 року Македонія — кандидат на вступ до ЄС, також країна подала заявку на членство в НАТО, тож залагодження конфлікту з Грецією мало посприяти вступу країни до цих організацій. — Прим. наук. ред.).