Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Югославія була найбільш екстремальним випадком, але посткомуністичні перетворення відбувалися тяжко всюди. У Португалії чи Іспанії перехід від авторитаризму до демократії супроводжувався пришвидшеною модернізацією відсталої аграрної економіки; інші країни Західної Європи були знайомі з процесом із власного минулого. Але вихід із комунізму не мав прецедентів. Такий очікуваний перехід від капіталізму до соціалізму в теорії пережовували в академіях, університетах та кав’ярнях від Белграда до Берклі; однак ніхто не подумав про те, щоб запропонувати план переходу від соціалізму до капіталізму.
З усього обтяжливого спадку, який залишив по собі комунізм, найвідчутнішим була економіка. Відсталі промислові заводи Словаччини, Трансильванії чи Сілезії поєднували в собі економічну неспроможність й екологічне недбальство. Ці два складники були тісно пов’язані між собою: отруєння озера Байкал, смерть Аральського моря, кислотний дощ над лісами Північної Богемії стали не лише екологічною катастрофою, а й величезним боргом перед майбутнім. Перш ніж інвестувати в нові галузі промисловості, треба було позбутися старих; крім того, хтось мав компенсувати шкоду, якої вони завдали.
На східних землях Німеччини рахунок за відшкодування збитків комунізму взяв на себе федеральний уряд. Упродовж подальших чотирьох років Treuhand (див. розділ 17) витратила мільярди дойчмарок на те, щоб скуповувати й розпродавати застарілі промислові заводи та фабрики, виплачувати допомогу їхнім скороченим працівникам і компенсувати — наскільки це було можливо — наслідки їхньої роботи. Але навіть попри те, що результати були неоднорідні та майже довели федеральну скарбницю до банкрутства, колишнім східним німцям усе одно пощастило: за їхній вихід з комунізму платила найсильніша економіка Західної Європи. В інших країнах ціна відновлення економічного життя лягала на плечі самих жертв.
Основний вибір, перед яким стояли посткомуністичні уряди, був такий: або спробувати здійснити різкий, раптовий перехід від субсидованої соціалістичної економіки до ринкового капіталізму (підхід «великого вибуху»), або ж розпочати обережно усувати чи розпродавати найбільш збиткові сектори «планової економіки, водночас якомога довше зберігаючи ті компоненти, які мали найбільше значення для місцевого населення, — дешеве житло, гарантовані робочі місця, безкоштовні соціальні послуги. Перша стратегія найбільше відповідала теоремам вільного ринку, якими захоплювалося нове покоління посткомуністичних економістів і бізнесменів; друга була більш політично доцільною. Проблема полягала в тому, що кожен підхід у короткостроковій перспективі (а можливо, і не тільки в короткостроковій) означав великі й болючі втрати. У Росії Бориса Єльцина, де були застосовані обидва, економіка впродовж восьми років стрімко слабнула — у сучасній історії це було найбільше скорочення великої економіки в мирний час.
У Польщі під рішучим керівництвом Лєшека Бальцеровича (спершу — на посаді міністра фінансів, а згодом — на чолі центрального банку країни) підхід «великого вибуху» був застосований уперше та найбільш послідовно. Бальцерович стверджував, що його країна — фактично неплатоспроможна — точно не відновиться без міжнародної допомоги. Але надходження цієї допомоги було б неможливе, якби Польща не сформувала надійних інститутів, які могли б заспокоїти західних банкірів та кредитні установи. Іншими словами, Польщу до жорстких заходів змушував не Міжнародний валютний фонд; радше діючи на випередження, щоб не наразитися на критику МВФ, Польща мала виграти й отримати потрібну їй допомогу. І єдиним способом зробити це було діяти швидко, поки не вщухла посткомуністична ейфорія та перш ніж люди не усвідомили, який болючий цей процес.
Тож 1 січня 1990 року перший посткомуністичний уряд Польщі розпочав амбітну програму реформ: нагромадження валютних резервів, скасування контролю над цінами, обмеження кредитів та ліквідацію субсидій (тобто дозволяв підприємствам збанкрутувати) — і все це за рахунок внутрішніх реальних зарплат, які одразу ж впали приблизно на 40%. За винятком відкритого визнання того, що безробіття неминуче (його наслідки були пом’якшені завдяки заснуванню фонду підтримки та допомоги в отриманні нового фаху для тих, хто залишився без роботи), усе це не дуже відрізнялося від того, що двічі безуспішно намагалися зробити впродовж 1970-х. Іншим був політичний клімат.