Після війни. Історія Європи від 1945 року

Очевидно, що в довготерміновій перспективі важливішою подією було заснування в Гаазі у травні 1993 року Міжнародного кримінального суду. Саме існування такого суду підтверджувало те, що вже й так було очевидним: що воєнні злочини, і не тільки, скоювали лише на кількасот кілометрів південніше Відня. Та оскільки більшість підозрюваних, зокрема Младич і його спільник боснійський серб Радован Караджич (президент Республіки Сербської), активно продовжували безкарно скоювати злочини, суд поки що залишався примарною та недоречною декорацією.

Ситуація почала змінюватися лише в 1995 році. До того моменту всі розмови про зовнішнє втручання заходили в глухий кут через аргумент (який жваво обстоювали французькі та британські офіцери всередині сил ООН і поза ними), що боснійські серби сильні, рішучі й добре озброєні. Їх не варто провокувати: вважалося, що будь-яка серйозна спроба нав’язати мирне врегулювання в Боснії проти їхньої волі чи інтересів була б не лише несправедливою, а й могла б нашкодити… Таку логіку з Белграда хитро заохочував Мілошевич, який, утім, дещо непереконливо стверджував, що мало впливає на рішення своїх співгромадян у Боснії.

Отримавши таким чином практично повний карт-бланш[530], боснійські серби усе ж таки перестаралися. Хоча всередині міжнародної спільноти (зокрема в «контактній групі» іноземних дипломатів, які невтомно шукали врегулювання) існував широкий консенсус, що «Мусульмансько-хорватська» федерація (заснована в березні 1994 року під час урочистого заходу у Вашингтоні, який поклав край війні між хорватами й мусульманами) мала отримати 51% нової федеративної Боснії, тоді як серби — 49%, сербські лідери, які базувалися в місті Пале, не звернули на це уваги й продовжили наступ. У лютому 1994 року їхні сили вгатили мінометною міною з навколишніх гір у сараєвський ринок, убивши 68 осіб та поранивши сотні інших. Після цього НАТО — за підтримки ООН — пригрозила авіаударами у разі подальших атак, після чого тимчасово настало затишшя.

Але в травні 1995 року, на знак відплати за воєнний поступ босняків й успішне відвоювання Країни хорватами (яке спростувало міф сербської бойової непереможності), серби продовжили бомбити Сараєво. Коли у відповідь натівські літаки бомбардували сербські укріплення, серби захопили 350 миротворців ООН у заручники. До смерті перелякавшись за долю своїх солдатів, західні уряди закликали ООН та НАТО зупинитись. Міжнародна присутність не лише не стримала сербів, але й створила для них додаткове прикриття.

Осмілівши від такого вияву західної малодушності, 11 липня сили боснійських сербів під проводом Младича зухвало увійшли в одну з так званих «безпечних зон» ООН, східного боснійського міста Сребрениця, яке вже тоді було переповнене нажаханими мусульманськими біженцями. Сребрениця перебувала під офіційним «захистом» не лише мандата ООН, а й нідерландського миротворчого контингенту чисельністю 400 осіб. Однак коли увійшли люди Младича, нідерландський батальйон склав зброю та не чинив жодного опору, поки сербські війська прочісували групи мусульман, систематично відокремлюючи чоловіків і хлопців від решти. Наступного дня, після того як Младич[531] дав «слово честі офіцера», що цих людей не чіпатимуть, його солдати вивели мусульман чоловічої статі, наймолодшим з яких було тринадцять років, на поля навколо Сребрениці. Упродовж наступних чотирьох днів майже всіх їх — 7400 осіб — стратили. Нідерландські солдати, цілі та неушкоджені, повернулися додому.