Після війни. Історія Європи від 1945 року

Напрошується висновок, що більш «прогресивні» посткомуністичні країни на кшталт Польщі, Чеської Республіки, Естонії, Словенії та, можливо, Угорщини змогли впродовж кількох складних років здолати прірву між державним соціалізмом і ринковим капіталізмом, хоча й за рахунок їхніх старіших та бідніших громадян; тоді як друга ланка Балканських держав і країн колишнього Радянського Союзу залишилася борсатися позаду, стримувана некомпетентними й корумпованими керівними елітами, які не могли і не хотіли думати про необхідні зміни.

У дуже широкому розумінні це правда. Але навіть без Клауса, Бальцеровича чи їхніх колег в Угорщині чи Естонії перехід до ринкової економіки деяких колишніх комуністичних країн у будь-якому разі відбувався б легше, ніж в інших: чи то тому, що вони, як ми пам’ятаємо, почали його ще до 1989 року; чи то тому, що деформації радянської доби були не такі патологічні, як у деяких їхніх сусідів, яким пощастило менше (у цьому сенсі дуже показове порівняння Угорщини та Румунії). І, звичайно, дива економічних перетворень, які демонстрували столичні міста деяких країн — наприклад, Прага, Варшава чи Будапешт, — не завжди були повторені в їхніх віддалених регіонах. І в минулому, і в сьогоденні справжні кордони в Центральній та Східній Європі пролягають не між країнами, а між процвітаючими міськими центрами та занедбаними і збіднілими сільськими провінціями.

Красномовнішими за розбіжності в тому, як ці регіони пережили вихід з комунізму, є спільні риси. Зрештою, в кожній країні керівні еліти опинялися перед тим самим стратегічним вибором. «Романтика вільного ринку», як зневажливо висловився російський прем’єр Віктор Черномирдін у січні 1994 року, захопила усіх[542]. Спільними були і загальні економічні цілі: лібералізація економіки, перехід до вільного ринку в тому чи іншому вигляді та вступ до Європейського Союзу, який спокусливо обіцяв закордонних споживачів, інвестиції та фонди регіональної підтримки, що мали послабити удар від занепаду командної економіки. Цих результатів прагнули практично всі — та й у кожному разі, на думку поінформованої більшості, іншого вибору не було.

Якщо в публічній політиці посткомуністичних суспільств і були великі розбіжності, то не тому, що думки громадськості в цих країнах широко розходилися щодо напрямку, в якому мають іти ці країни, і як туди дістатися. Справжнє питання полягало в тому, як розпорядитися ресурсами. Економіки комуністичних країн могли бути деформовані й неефективні, але до них належали багаті та, ймовірно, зисковні активи: енергетика, мінерали, зброя, нерухомість, засоби масової комунікації, транспортні мережі та багато чого іншого. Ба більше, у пострадянських суспільствах єдиними, хто знав, як керувати лабораторією, сільгосппідприємством чи заводом, хто мав досвід міжнародної торгівлі чи управління великою установою і хто знав, як робити справи, були ті самі люди з партії — інтелігенція, бюрократія та номенклатура.