Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Щодо самих югославів, то з честю не вийшов ніхто. Крах югославської федеральної системи пришвидшив Белград, але Любляна та Загреб за нею не шкодували. Боснійські мусульмани, і це правда, були обмежені в можливостях скоювати воєнні злочини — здебільшого вони ставали жертвами агресії інших людей. Вони втратили найбільше, а знищення Сараєва оплакували особливо. У власних обмежених масштабах боснійська столиця була по-справжньому космополітичним містом: можливо, останнім з багатоетнічних, багатомовних, об’єднавчих міських центрів, якими колись славилася Центральна Європа та Східне Середземномор’я. Його відбудують, але воно ніколи не стане таким, як колись.
З іншого боку, на озброєних хорватах лежала відповідальність за незліченні акти насильства проти мирного населення — за вказівкою Загреба та з власної ініціативи. У Мостарі, місті в Західній Боснії з незвично великою кількістю шлюбів зі змішаним віросповіданням, хорватські екстремісти навмисне взялися за виселення мусульман та змішаних родин із західної частини міста. Потім замість них заселили хорватських селян, яких пригнав у місто та радикалізував власний досвід етнічних чисток у селах, і взяли в облогу мусульманські східні райони. Тим часом у листопаді 1993 року вони цілеспрямовано знищили османський міст XVI століття через річку Неретву, символ інтеграційного міського минулого.
Тож хорвати мало чим могли похвалитися, а найменше — посткомуністичними лідерами, які виринули з руїн. Одним з найбільш відразливих із них був Франьо Туджман. Він більш ніж будь-хто постановив собі стерти югославське минуле з пам’яті співгромадян: уже станом на березень 1993 року саме слово «Югославія» мало бути видалене з підручників, хрестоматій, енциклопедій, назв книжок і мап, які видавалися в новій Хорватії. Тільки після смерті Туджмана заснована ним Хорватська держава змогла переконливо взяти на себе роль кандидата на членство в міжнародній спільноті.
Але зрештою головну відповідальність за югославську катастрофу мають узяти на себе серби та їхній обраний лідер Слободан Мілошевич. Саме жага Мілошевича до влади змусила інші республіки вийти із федерації. Саме Мілошевич заохочував інших сербів у Хорватії та Боснії відтяти собі територіальні анклави й підтримав їх своєю армією. І саме Мілошевич віддав указівку й очолив систематичне насильство над албанським населенням Югославії, яке призвело до війни в Косові.
Дії Белграда всюди перетворювалися на катастрофу для сербів. Вони втратили свою території в хорватському регіоні Країна; вони були змушені змиритися з незалежною Боснією та облишити плани відрізати від неї суверенну Сербську державу; вони зазнали поразки в Косові, звідки більша частина сербського населення втекла через обґрунтований страх помсти з боку албанців; а в залишках Югославської держави (з якої намагалася вийти навіть Чорногорія) їхній рівень життя впав до історичного мінімуму. Такий перебіг подій ще більше поглибив давню сербську схильність до колективного жалю до себе через історичну несправедливість, тож цілком можливо, що в довготерміновій перспективі серби втратили в югославських війнах найбільше. Те, що сьогодні навіть Болгарія та Румунія випереджають Сербію за рівнем життя і перспективами в майбутньому, щось таки свідчить про стан їхньої країни.
Але ця іронія долі не має засліплювати нас щодо відповідальності сербів. Жахлива лють і садизм війн у Хорватії та Боснії — маніакальна жорстокість, приниження, тортури, зґвалтування і вбивства сотень тисяч власних співгромадян — були справою сербських чоловіків, переважно молодих, яких схиляли до нападів побутової ненависті й байдужості до страждань пропаганда та накази місцевих ватажків, уповноважених і керованих самим Белградом. Те, що з цього вийшло, не було таким уже надзвичайним: у Європі лише за кілька десятиліть до того вже траплялося так, що по всьому континенту та під прикриттям воєнних дій пересічні люди скоювали страшні злочини.
Певна річ, сербська пропаганда посилалася на історію, зокрема в Боснії, — історію минулих страждань, які ховалися за оманливим спокоєм післявоєнного життя в Югославії. Але рішення ворушити ці спогади, маніпулювати ними та використовувати з політичною метою ухвалювали люди — насамперед одна людина. Як Слободан Мілошевич лицемірно зазначив у розмові з журналістом під час переговорів у Дейтоні, він ніколи не думав, що війни в його країні триватимуть так довго. Безумовно, це правда. Але ці війні не розпочалися через спонтанний вибух на міжетнічному ґрунті. Югославія не пала — її підштовхнули. Вона не померла — її вбили.