Після війни. Історія Європи від 1945 року

Сребрениця була найбільшим масовим вбивством у Європі з часів Другої світової війни: це був воєнний злочин масштабу Орадура, Лідице[532] чи Катині, скоєний просто перед очима міжнародних спостерігачів. Упродовж кількох днів новини про те, що, виявляється, сталося в Сребрениці, облетіли увесь світ. Утім єдиною негайною відповіддю НАТО було офіційне попередження сербам, що авіаудари продовжаться, якщо будуть скоєні напади на інші «безпечні зони». Лише 28 серпня, аж через сім тижнів, міжнародна спільнота нарешті дала відповідь — і тільки тому, що боснійські серби, цілком обґрунтовано вважаючи, що їм дали зелене світло вчиняти різанини, коли вони забажають, припустилися помилки, вдруге обстрілявши сараєвський ринок: ще 38 мирних жителів, серед яких було багато дітей, загинуло.

Тепер нарешті НАТО почало діяти. Здолавши тривалий спротив з боку керівництва ООН, деяких європейських лідерів і навіть частини власної армії, президент Клінтон дозволив проведення серйозних і цілеспрямованих бомбардувань, які мали на меті зменшити, а згодом позбавити сербів спроможності коїти подальші лиха. Ці дії були запізнілими, але вони спрацювали. Горезвісна сербська воєнна машина розвалилася. Опинившись перед тривалою, не обмеженою в часі атакою на їхні позиції та залишившись без підтримки Мілошевича (який тепер дуже старанно підкреслював свою непричетність до бойовиків у Пале), боснійські серби капітулювали.

Виявилося, що без залучення сербів і за дуже активного втручання США встановити мир — або принаймні припинити війну — на Балканах було напрочуд просто. 5 жовтня президент Клінтон оголосив режим тиші та повідомив, що сторони погодилися приїхати на мирні переговори до США. Переговори розпочалися 1 листопада на базі Військово-повітряних сил США у Дейтоні, штат Огайо. А через три тижні завершилися угодою, яку було підписано в Парижі 14 грудня 1995 року[533]. Туджман представляв Хорватію, Алія Ізетбегович говорив від імені боснійських мусульман, а Слободан Мілошевич поставив підпис від імені і Югославії, і боснійських сербів. На думку американців, метою Дейтонської угоди було врегулювати югославські війни так, щоб Боснія залишилася цілісною. Розділення означало б перемогу для сербів (які потім спробували б приєднати свою частину до Сербії та створити Велику Сербію своїх націоналістичних мрій) і стало б початком міжнародного схвалення етнічних чисток як засобу державотворення. Натомість було встановлено складну трипартійну систему урядування, у якій боснійські серби, мусульмани й хорвати частково одержали адміністративну й територіальну автономію, але в межах єдиної Боснійської держави, зовнішні кордони якої мали залишатися незмінними.