Після війни. Історія Європи від 1945 року

У результаті приватизація перетворювалася на клептократію. Її найбільш безсоромним проявом була Росія під владою Бориса Єльцина та його друзів, коли післяперехідна економіка перейшла до рук вузького кола осіб, які стали просто неймовірно багатими: до 2004 року тридцять шість російських мільярдерів («олігархів») привласнили близько 110 мільярдів доларів — чверть усього внутрішнього продукту країни. Різниця між приватизацією, нечесним привласненням та просто крадіжкою майже стерлася: того, що можна вкрасти — нафти, газу, мінералів, дорогоцінних металів, трубопроводів, — було так багато, а на заваді їх розкраданню не стояв ніхто і ніщо. Державні активи й інститути розтягували та перерозподіляли між собою урядовці, які хапали та привласнювали майже в буквальному сенсі все, що рухалося або могло бути законним чином здобуте приватними особами.

Росія була найгіршим прикладом, але Україна пішла від неї недалеко. Кучму й інших політиків обрали за масштабної фінансової підтримки з боку «бізнесменів» у формі початкових внесків задля отримання прибутків у майбутньому: у пострадянській Україні, як добре розуміли ці люди, влада вела до грошей, а не навпаки. Державні активи, позики чи субсидії проходили просто крізь руки уряду до кишень кількох кланів, а тоді їхня більша частина осідала на приватних рахунках за кордоном. Нові «капіталісти» в цих країнах насправді нічого не заробляли; вони просто відмивали державні ресурси з власною корисливою метою.

Так само як і за комунізму, процвітало кумівство, тільки тепер приватні надбання були значно більшими: коли українське підприємство «Криворіжсталь», один із найбільших металургійних комбінатів у світі — із 42 тисячами працівників та річним прибутком (до сплати податків) у 300 мільйонів доларів (у країні, де середній місячний дохід становив 95 доларів), — запізніло виставили на продаж у червні 2004 року, ніхто в Києві не здивувався тому, що успішним «переможцем торгів» став Віктор Пінчук, один із найбагатших бізнесменів країни та зять українського президента.

У Румунії та Сербії державні активи зазнали тієї самої прикрої долі або ж узагалі не продавалися, оскільки місцеві політичні князьки викрутилися з перших проєктів приватизації й захотіли в старий спосіб зберегти свою владу та вплив. Румунам, що, як і албанці приблизно в той самий час, шукали швидкої ринкової винагороди, натомість пропонували фінансові піраміди з обіцянками величезних швидких прибутків без ризиків. На піку діяльності однієї з таких схем афера «Карітас», яка тривала з квітня 1992 року по серпень 1994-го, охопила, ймовірно, чотири мільйони учасників — майже п’яту частину населення Румунії.