Після війни. Історія Європи від 1945 року

Імовірність таких звинувачень швидко зростала. Спеціальні поліцейські загони, сформовані Сербією, не лише вбивали сотні албанських «терористів»; з’являлося дедалі більше свідчень, що під прикриттям цього конфлікту Белград планував «заохотити» переміщення албанського населення, змусивши його покинути свою землю та засоби для існування, щоб урятуватися від смерті. Упродовж зими 1998‒1999 років з’являлися повідомлення про дії сербської поліції — часом у відповідь на напади АВК, але частіше вони стосувалися масових страт однієї або кількох великих родин, — які мали залякати цілі спільноти настільки, щоб вони полишили свої селища й тікали за кордон в Албанію чи Македонію.

Тепер позиції міжнародної спільноти щодо відповіді стали ще більш поляризовані. США та більшість їхніх партнерів у НАТО вже в жовтні 1998 року відкрито віддавали перевагу військовому втручанню на боці обложених албанців. Але в ООН (яка мала б надати мандат для такої інтервенції в цю начебто «внутрішню» справу суверенної держави) була потужна опозиція з боку Китаю та Росії, парламент якої ухвалив резолюцію, що кваліфікувала будь-які майбутні дії НАТО як «незаконну агресію». Усередині ЄС і НАТО проти будь-якого втручання в югославські справи виступала Греція — із власних причин. Тим часом Україна та Білорусь пропонували «безумовну солідарність» і «моральну підтримку» братам-слов’янам у Сербії[538].

Таке безвихідне становище могло б тривати нескінченно, якби Белград не підвищив ставки низкою звірячих масових розправ на початку 1999 року: спочатку 15 січня в селищі Рачак на півдні Косова, а потім у березні в усьому регіоні. Напад на Рачак, під час якого було вбито 45 албанців (з них — 23, вочевидь, страчено), нарешті став приводом (як і раніше — різанина на сараєвському ринку), що підштовхнув міжнародну спільноту до дії[539]. Після безрезультатних переговорів у Рамбує між Мадлен Олбрайт та югославською делегацією вторгнення стало неминучим. Як і варто було очікувати, вони завершилися відмовою Белграда вивести війська з Косова й погодитися на присутність там іноземних військ. 24 березня, без офіційного мандата ООН, у Югославії пішли в хід кораблі, літаки та ракети НАТО, що, по суті, оголосило Белграду війну.

Остання югославська війна тривала трохи більше трьох місяців, упродовж яких сили НАТО завдали серйозної шкоди самій Сербії, але тільки частково змогли зупинити процес вигнання албанського населення з Косова: протягом війни 865 тисяч біженців (половина албанського населення Косова) тікали в імпровізовані табори на території Чорногорії, Боснії, Албанії та етнічно албанських регіонів Західної Македонії. Але незважаючи на те, що президент Клінтон нерозважливо публічно наголошував, що наземні війська НАТО не будуть залучені в конфлікт, — таким чином змушуючи альянс вести війну з повітря й припускатися неминучих помилок, які підігравали югославській пропаганді та сербському культу жертви, — це допомогло покласти всьому край. 9 червня Белград погодився вивести з Косова всі війська та поліцію, наступ НАТО було призупинено, а ООН, відповідно, надала мандат на «тимчасову» окупацію провінції «Силами для Косова» під егідою НАТО.