Після війни. Історія Європи від 1945 року

За сербсько-хорватську та сербсько-боснійську війни ворогуючі народи заплатили страшну ціну. Хоча спочатку відкриті бойові дії тривали між більш-менш регулярними арміями, зокрема у стратегічних містах на кшталт Сараєва та Вуковара й навколо них, у більшості боїв брали участь нерегулярні війська, як-от з боку сербів. Вони були ніким іншим, як бандами головорізів і злочинців, озброєних Белградом й очолених або професійними бандитами на кшталт «Аркана» (Желька Ражнатовича), який зі своєю «Сербською волонтерською гвардією» («Тиграми») винищив сотні людей у східних районах Хорватії та Боснії, або ж колишніми югославськими армійськими офіцерами на кшталт генерал-лейтенанта Ратка Младича (якого американський дипломат Річард Голбрук назвав «харизматичним убивцею»), що з 1992 року очолив сили боснійських сербів і допоміг здійснити перші напади на хорватських селян, які мешкали в переважно сербських поселеннях Країни.

Головною стратегічною метою було не так перемогти опозиційні сили, як вигнати несербських громадян з їхніх домівок, землі та підприємств на територіях, якими хотіли заволодіти серби[529]. На такі «етнічні чистки» (це був новий термін, який позначав дуже давнє поняття) грішили всі сторони, але сербські сили були далеко попереду інших за масштабами цього злочину. Окрім убитих (під кінець боснійської війни таких налічувалося 300 тисяч), мільйони були змушені тікати за кордон. Кількість заявок на надання притулку в Європейській спільноті між 1988 та 1992 роками більш ніж потроїлася: у 1991 році лише в Німеччині прихистку шукали 256 тисяч біженців. У перший рік воєн між Хорватією та Боснією три мільйони осіб з Югославії (одна восьма довоєнного населення) шукали захисту за кордоном.

Отож міжнародна спільнота була доволі добре поінформована щодо югославської трагедії, що в будь-якому разі розгорталася в режимі реального часу з екранів телевізорів по всьому світу, демонструючи жахливі картини, як-от мусульман, які голодували в сербських в’язницях, та інші ще гірші речі. Європейці першими спробували втрутитися, відрядивши до Югославії в червні 1991 року міністерську групу Європейської спільноти. Саме з цієї нагоди бідолашний Жак Пу, міністр закордонних справ Люксембургу, промовив свою безсмертну фразу про те, що настав «час Європи». Однак, незважаючи на створення комісій високого рівня, які мали розібратися з тим, що діється, бути посередниками й надавати пропозиції для вирішення конфлікту, Європейська спільнота та її різноманітні інстанції виявилися доволі безпорадними — не в останню чергу тому, що її члени розділилися на тих, що, як Німеччина й Австрія, підтримували республіки, які хотіли відокремитися, і тих, що на чолі з Францією прагнули втримати наявні кордони та держави і, зокрема, з цієї причини були дещо небайдужими до Сербії.