Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Події на далекому півдні країни прямо вплинули на рішення, ухвалювані в північних республіках. Любляна й Загреб у найкращому разі трохи співчували долі албанців, але набагато більше були занепокоєні зростанням сербського авторитаризму. На виборах у Словенії у квітні 1990 року більшість виборців, незважаючи на те, що вони досі віддавали перевагу тому, щоб залишитися у складі Югославії, проголосували за опозиційних кандидатів-некомуністів, які відкрито піддавали критиці тодішні федеральні домовленості. Наступного місяця в сусідній Хорватії нова націоналістична партія отримала абсолютну більшість, а її лідер, Франьо Туджман, заступив на пост президента республіки.
Показово, що останньою краплею стали події грудня 1990 року, коли за вказівкою Мілошевича сербський уряд у Белграді незаконно привласнив 50% усіх прав запозичення югославської федерації, щоб виплатити заборгованості із зарплати та премій федеральним службовцям і працівникам державних підприємств. Особливо лютували словенці — їхні 8% населення федерації формували чверть федерального бюджету. Наступного місяця словенський парламент заявив, що виходить із федеральної фінансової системи та проголошує незалежність республіки, хоч і не вдаючись до жодних кроків щодо виходу. Не минуло й місяця, як хорватський парламент учинив так само (македонський парламент у Скоп’є слухняно наслідував їхній приклад).
Спочатку наслідки цих змін були незрозумілі. Численна сербська меншина на південному сході Хорватії, зокрема в Кра́їні, давній прикордонній зоні із сербськими поселеннями, уже почала сутички з хорватською поліцією, закликаючи Белград прийти на допомогу проти гнобителів-«усташів». Але віддаленість Словенії від Белграда та наявність у республіці менш ніж 50 тисяч сербів давали підстави сподіватися, що вихід може відбутися мирно. Думки за кордоном розділилися: Вашингтон призупинив усю економічну допомогу Югославії через сербську політику стосовно Косова, але публічно виступав проти будь-яких дій щодо виходу з федерації.
Готуючись до візиту президента Буша до Києва, який мав відбутися через декілька тижнів, державний секретар Джеймс Бейкер у червні 1991 року приїхав до Белграда й запевнив його лідерів, що США підтримують «демократичну та цілісну Югославію». Але на той час «демократія» і «цілісність» уже були в Югославії несумісними поняттями. Через п’ять днів після виступу Бейкера і Словенія, і Хорватія встановили контроль над своїми кордонами та в односторонньому порядку розпочали вихід із федерації, маючи за спиною абсолютну підтримку своїх громадян і мовчазне схвалення низки провідних європейських політиків. У відповідь на це федеральна армія перемістилася до нового словенського кордону. Югославська війна от-от мала розпочатися.
Чи, радше, югославські війни, бо їх було п’ять. Напад Югославії на Словенію в 1991 році тривав лише кілька тижнів, після чого армія відійшла та дозволила сепаратистській державі вийти мирно. Після цього розпочалася набагато кривавіша війна між Хорватією та її бунтівною сербською меншиною (яку підтримувала армія «Югославії», а по суті — Сербії та Чорногорії), що тривала до хиткого режиму припинення вогню за посередництва ООН на початку наступного року. Після того як боснійські хорвати й мусульмани в березні 1992 року проголосували за незалежність, боснійські серби оголосили новій державі війну та почали відвойовувати собі «Республіку Сербську», знову ж таки за підтримки югославської армії та беручи в облогу низку боснійських міст, зокрема столицю Сараєво.
Тим часом у січні 1993 року окрема громадянська війна розпочалася між боснійськими хорватами та мусульманами, оскільки деякі хорвати намагалися відвоювати уявну державу в регіоні Герцеговина, де вони етнічно переважали. І насамкінець, коли ці та інші конфлікти вдалося припинити (хоч і лише після того, як сербсько-хорватська війна в 1995 році спалахнула знову, коли Загребу вдалося відвоювати назад Країну, яку за три роки до того захопили сербські сили), почалася війна за Косово: Мілошевич, який, по суті, всюди програв, повернувся до Косова, і тільки безпрецедентний напад сил НАТО на саму Сербію навесні 1999 року зупинив його від знищення чи виселення його албанського населення.
У кожному з цих конфліктів була внутрішня динаміка й стороннє втручання. Словенську та хорватську незалежність рухали вперед, як ми пам’ятаємо, обґрунтовані внутрішні міркування. Але саме поспішне визнання двох нових держав з боку Німеччини, а згодом і Європейської спільноти, підтвердило їхнє існування і для друзів, і для ворогів. Оскільки незалежна Хорватія тепер була реальністю, істерична пропаганда на радіо і телеканалах Белграда почала під’юджувати страхи сербського населення нової держави, збурюючи спогади про воєнні розправи і закликаючи сербів брати до рук зброю проти сусідів-«усташів».