Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Продавивши поправку до Конституції Сербії, він «поглинув» доти автономні краї Косово та Воєводину, увівши їх до складу самої Сербії та водночас дозволивши їм залишити їхні два місця в президентському чергуванні. Відтоді Сербія могла розраховувати на чотири з восьми федеральних голосів під час будь-якого обговорення (Сербії, Косова, Воєводини та поступливої просербської республіки Чорногорія). Оскільки метою Мілошевича було створити більш унітарну державу (під проводом Сербії) — тобто те, чому інші чотири республіки природним чином опиралися б, — федеральна система уряду, по суті, опинилася в глухому куті. Особливо з погляду Словенії та Хорватії перебіг подій вказував на лише одне можливе рішення: оскільки вони більше не могли сподіватися на те, щоб захистити свої інтереси або здобути переваги через несправну федеральну систему, їхньою єдиною можливістю було відійти від Белграда — навіть шляхом оголошення повної незалежності.
Чому наприкінці 1989 року ситуація стала такою складною? В інших країнах вихід з комунізму закінчувався «демократією»: партійні функціонери й бюрократи від Росії до Чеської Республіки впродовж кількох місяців перетворювалися з номенклатурних підлабузників на слухняних адептів плюралістичної партійної політики. Від підлаштування власних проголошених ідеалів до традиційного партійного поділу ліберальної політичної культури залежало виживання. Хоча в багатьох окремих випадках трансформації здавалися неймовірними, вони таки відбувалися. А відбувалися вони тому, що іншого виходу не було. У багатьох посткомуністичних країнах «класовий» аргумент був дискредитований, а внутрішніх етнічних поділів, на яких можна зіграти, було надто мало: отже, у політичній площині запанувала здебільшого нова низка суспільних категорій — «приватизація», «громадянське суспільство» або «демократизація» (або «Європа», яка об’єднувала всі три).
Але Югославія — інша річ. Просто тому, що її різноманітне населення було таке перемішане (і не зазнавало геноцидів та переміщень, які в попередні десятиліття змінили демографічний склад таких країн, як Польща чи Угорщина), демагогія Мілошевича чи Франьо Туджмана, його хорватської копії, потрапляла в цій країні на родючий ґрунт. Вони будували свій вихід з комунізму навколо нової політичної бази і, відповідно, могли зіграти етнічною картою, якою ніхто в Європі вже більше не міг скористатися — і замінити нею занепокоєння про демократію.
У Балтійських державах, Україні чи Словаччині посткомуністичні політики могли вдаватися до державної незалежності як до способу покінчити з комуністичним минулим — одночасно будуючи і нову державу, і нову демократію — і зайвий раз не перейматися через наявність національних меншин. Але в Югославії розпад федерації на республіки, з яких вона складалася, у кожному випадку, крім Словенії, означав би, що значна меншина або низка меншин застрягла б в іншій країні. За таких обставин щойно одна республіка проголосила б себе незалежною, інші змушені були б вчинити так само. Іншими словами, тепер Югославія опинилася перед тими самими нерозв’язними питаннями, яким Вудро Вілсон й інші тогочасні діячи так і не змогли дати раду у Версалі сімдесят років тому.
Каталізатором, як багато хто передбачав, було Косово. Упродовж 1980-х років час від часу відбувалися албанські демонстрації та акції протесту проти того, як з ними поводився Белград, зокрема в місцевій столиці Приштині. Їхні організації ліквідовували, лідерів звільняли, буденне життя обмежувалося суворим регламентом, а з березня 1989 року — комендантською годиною. Через поправки до сербської Конституції албанці, уже й так пригноблена і пригнічена суспільна ланка, були позбавлені будь-якої автономії чи політичного представлення: цю ситуацію ще більше відзначив і підкреслив Мілошевич, коли в червні 1989 року приїхав до провінції, щоб відсвяткувати 600-ту річницю «Битви на Косовому полі».
Виступаючи перед натовпом, який складався з близько мільйона осіб, Мілошевич запевнив місцевих сербів, що вони знову «віднайшли свою державу, національну й духовну цілісність… Досі, через своїх лідерів, політиків та їхній менталітет залежності [серби] почувалися винними перед собою та перед іншими. Це тривало десятиліттями, роками, й ось тепер ми, перебуваючи на Косовому полі, можемо сказати, що цьому покладено край». За декілька місяців, після кривавих сутичок між поліцією та демонстрантами й багатьох мертвих і поранених, Белград розпустив місцеву Асамблею Косова та встановив над краєм свою пряму владу.