Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Ці цифри засвідчують, що Словенія та (меншою мірою) Хорватія вже обіймали місце поруч із менш заможними країнами Європейської спільноти, тоді як Косово, Македонія та сільська Сербія більше нагадували частини Азії та Латинської Америки. Якщо словенці й хорвати почувалися в їхньому спільному югославському домі дедалі неспокійніше, то не через відродження глибоко вкорінених релігійних чи мовних відмінностей або піднесення етнічної самобутності. Це було тому, що вони починали усвідомлювати, що житимуть набагато краще, якщо самі вирішуватимуть свої справи, не озираючись на потреби й інтереси югославів-невдах із півдня.
Особистий авторитет Тіто й затяте придушення ним серйозної критики не дозволяли таким незгодним голосам сягнути народних вух. Але після його смерті ситуація швидко погіршилася. Упродовж 1960-х та на початку 1970-х, коли західноєвропейський бум притягував югославську робочу силу та повертав значні перекази у твердій валюті, перенаселення й безробіття на півдні становили не таку велику проблему. Однак, починаючи з кінця 1970-х, економіка Югославії почала сипатися. Як і інші комуністичні держави, Югославія залізла в борги перед Заходом: але поки у Варшаві чи Будапешті у відповідь на це лише позичали ще більше іноземної готівки, у Белграді натомість вирішили друкувати більше своєї. Упродовж 1980-х років країна невпинно рухалася до гіперінфляції. У 1989 році інфляція сягнула 1240% на рік і не зупинялася.
Економічних помилок припускалися в столиці Белграді, але найдужче їх відчували в Загребі та Любляні — там на них найбільше й нарікали. Багато хорватів та словенців, і комуністів, і не-комуністів, вважали, що стануть багатшими, якщо зможуть самі керувати своєю економікою, без корупції та патерналізму керівних кіл у федеральній столиці. Ці настрої поглиблювало й дедалі більше занепокоєння, що маленька група апаратників навколо Слободана Мілошевича, доти непублічного президента Ліги комуністів у його рідній Сербії, збурюючи та маніпулюючи національними почуттями сербів, спробує захопити владу в політичному вакуумі, який настав після смерті Тіто.
Поведінка Мілошевича, по суті, не була такою вже незвичайною для тогочасних комуністичних лідерів. У НДР комуністи, як ми пам’ятаємо, намагалися завоювати прихильність, покликаючись на звитяги Пруссії XVIII століття; а в сусідніх Болгарії та Румунії вже декілька років проявлявся «національний комунізм». Коли Мілошевич показово привітав патріотичний Меморандум, який у 1986 році видала Сербська академія наук та мистецтв, або наступного року з’їздив у Косово, щоб висловити свою підтримку сербам, які скаржилися на албанський «націоналізм», його розрахунки не надто відрізнялися від логіки тогочасних східноєвропейських комуністичних лідерів. У добу Горбачова, коли ідеологічна легітимність комунізму та його керівної партії швидко випаровувалася, патріотизм ставав альтернативним приводом для втримання влади.
Але тимчасом як в інших країнах Східної Європи маніпулювання націоналізмом та збуренням національних спогадів, яким воно супроводжувалося, ризикувало викликати занепокоєння серед іноземців, у Югославії довелося сплатити внутрішню ціну. У 1988 році Мілошевич, щоб ще більше зміцнити свої позиції в Республіці Сербія, почав відкрито заохочувати націоналістичні збіговиська, на яких уперше за сорок років можна було публічно побачити емблематику воєнного руху четників — нагадування про минуле, яке придушував Тіто, та крок, який мав по-справжньому занепокоїти, зокрема, хорватів.
Для Мілошевича націоналізм був способом утримувати Сербію під контролем: у травні 1989 року він знову пересвідчився у своїй владі, коли його обрали президентом Республіки Сербія. Але для того щоб зберегти та зміцнити вплив Сербії на всю Югославію, він мав змінити всю федеральну систему. Ретельно прорахований баланс влади між різними республіками всередині Югославії спочатку підтримувався за рахунок харизматичного лідерства Тіто, а потім — завдяки почерговому президентству. У березні 1989 року Мілошевич розпочав ліквідацію цього порядку.