Ніж, якого не відпустиш

Я чекаю. Вона нічо не каже. Але ми обоє типу як знаємо шо буде далі, нє?

Я глибоко вдихаю.

— І от Шум убив половину чоловіків і всіх жінок, мою маму таксамо, і так думки чоловіків які вижили перестали бути секретом для решти світу.

Вона ховає підборідя між колінами.

— Іноді я все чую чітко, — каже вона. — Іноді я можу точно сказати, що ти думаєш. Але тільки іноді. Переважно це просто…

— Шум, — кажу я.

Вона киває.

— А прибульці?

— Нема більше прибульців.

Вона знову киває. Ми хвилину сидимо, мовчимо про очевидне аж поки про нього більше не виходить мовчати.

— Я помру? — тихо питає вона. — Воно мене вб’є?

Слова з її акцентом звучать інакше ніж тута але значать вони, бляха, то саме, і мій Шум може сказати лише «напевно», але я ротом кажу: «Не знаю».

Вона ще трохи дивиться на мене.

— Я реально не знаю, — кажу я, майже впевнено. — Якби ти запитала мене на тому тижні, то я би знав, але нині… — дивлюся на свій рюкзак і на книжку всередині. — Я не знаю, — знову дивлюся на неї. — Надіюся шо ні.

«Але скоріше всього, — каже мій Шум. — Скоріше всього ти помреш». І хоть я пробую прикрити його зверху іншим Шумом, це всьо так несправедливо шо тяжко не мати це постійно перед собою.

— Вибач, — кажу я.

Вона нічо не каже.

— Але може якшо ми доберемося до наступного поселеня… — кажу я, але не закінчую бо не знаю відповідь. — Ти ще не хвора. Це вже шось.

— Ти мусиш їх попередити, — каже вона собі в коліна.

— Шо? — стрипинувся я.

— Раніше, коли ти пробував прочитати ту свою книжку…

— Я не пробував, — кажу я і мій голос раптом стає трохи гучніший.

— Я можу бачити слова у тій твоїй штуці, — каже вона, — і це «Ти мусиш їх попередити».

— Я знаю! Я знаю шо там написано.

Ясно шо там бляха «Ти мусиш їх попередити». Ясно шо. Ідіот.

— Здалося, що ти… — каже дівчинка.

— Я вмію читати.

Вона піднімає руки.

— Гаразд.

— Я вмію!

— Я просто кажу…

— То перестань просто казати, — хмурюся я, мій Шум роскочується достатньо аби Манчі піднявся на лапи. Я таксамо встаю. Я беру рюкзак і надягаю його. — Нам треба йти.

— Кого попередити? — питає дівчинка, ще сидячи. — І про що?

Я не встигаю відповісти (хоть я й не знаю відповіді), бо ззаду нас чути голосне клацаня, голосне брязканя, яке в Прентісстауні значить одну річ.

Зводять курок рушниці.

І на камені, якраз над нами, стоїть хтось зі зведеною рушницею в двох руках, дивиться вниз, а цілиться просто в нас.

— Шо мене чи не найбільше переймає у цю конкретну хвилину, — каже голос шо чується з‑за рушниці, — це шо ви собі, шпанюки, думали, коли взяли і спалили мій міст?