Історія однієї істерії

По суті, моя пропозиція мало чим відрізнялося від Георгієвих вимог, але, схоже, на даний момент проблема полягала не в тому, що говориться, а в тому, хто говорить. Насправді видавцеві давно вже хотілося погодитись (адже він дійсно був зацікавлений у пошуках дочки), але впокоритися з перемогою Георгія він не міг. Погодитися зі мною було простіше.

— А як будемо проводити межу між крайньою необхідністю і нездоровою цікавістю?

— Будь-які переговори вестимемо тільки з вашої згоди.

Жорик відчайдушно замотав головою. Видавець, швидше скоряючись інстинктові протиріччя, аніж приймаючи зважене рішення, кивнув ствердно.

— У свою чергу й ти повинен зрозуміти, — взялась я до Жорика, — що Едуард Семенович має право жадати від нас коректності. Він не хоче ставити під загрозу репутацію своєї дочки. Що ж тут поганого?

— Репутація людини створюється її вчинками, а не оцінкою оточення, — стояв на своєму Георгій. — Я таки обіцяю зберігати всі отримані відомості в таємниці, але хочу мати право «порпатися», як висловлюється наш замовник, у будь-яких темах, що цікавлять слідство.

Я глянула на годинник і відчула цілковитий занепад сил. Сподівань на те, що вдасться розбудити Георгіїв геній і «розкрутити» справу, дедалі меншало. Ось уже годину ми займалися перетягуванням линви. Навіть ті зачіпки, що манячіли на обрії слідства майже виразно, дотепер не було обговорено. Такі як, скажімо, під’їзд, у якому сховався хлопець, котрий приніс листа від Ксенії, або сам зміст листа… Усі мої спроби врятувати становище виявлялися марними. Чоловіки незмінно поверталися до теми відстоювання власних інтересів. З моменту першого різкого «обміну люб’язностями» за нашим столиком не пролунало жодної нової думки.

— І перше, в чому я хотів би порпатися, — Георгій зробив театральну паузу, — це мотиви вашої, пане Замовнику, поведінки.

«О, ні! — тільки й змогла подумати я. — Знову! Схоже, крім особистості Шумилова, Жорика зараз ніщо не обходить. Зрештою, ця марна лайка починає навівати нудьгу!»

— Скажіть, у вас є дозвіл на зберігання зброї?

І відповідайте, будь ласка, за що ви збиралися пристрелити Катерину? Не змушуйте мене спантеличити цими запитаннями моїх колишніх колег із органів. Упевнений, що вони доможуться від вас зізнання. Щоправда, їхні методи мені не надто до вподоби…

«М-да… Щодо нудьги я, схоже, погарячкувала», — безглуздо проскочило в думках.

— Про що ви говорите? — Шумилов поставив запитання, котре мучило й мене.

— А ви не знаєте? — посміхнувся колишній опер. — Що ж, не копирсатимусь у заборонених для мене темах. Надам це коштовне право людям із міліції. Гадаю, їм досить буде почути, що протягом усієї розмови з Катериною, ви ні на мить не випускали з руки пістолета. Того, що лежить у верхній шухляді вашого столу. Одного цього достатньо, щоб зацікавитися. Чим же так налякала вас людина, яка збирається розслідувати справу про зникнення подруг вашої дочки?