Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Цю відозву Пилип Никифорович прочитав уголос перед повстанцями, і вона справила помітне на них враження, а також схвилювала й самого автора.
— Так, кажете, добре? — перепитав він, самоуявно підносячись якнайвище. (Гай-гай, хто із смертних не слабує на цю слабість — авторську славу!?)
— Якби тільки в мене не оця хвороба! — скрикнув раптом, прислухавшись до підземних рухів у своєму животі. Не сказав „я б тоді хто-зна й що зробив!" але в тоні його мови таке значення було.
А втім, у повстанському полку (під відозвою був підпис: „Самарський повстанський полк", хоч він і складався тільки з дванадцяти осіб) повної згоди щодо змісту відозви не було. До неї висловив свої застереження Василь Роговенко. Він хотів, щоб у тексті було згадано за Україну, за її визволення. Але Пилип Никифорович на це ніяк не хотів пристати, кажучи (як і передніше на з'їзді), що пролетаріят після перемоги над буржуазією розв'яже національне питання, бо за соціялізму не буде ніякого гноблення.
— Не від буржуазії ж нам сподіватися цього розв'язання? — сказав він, криво посміхнувшись своїми тонкими губами.
Василь розумів, що не від буржуазії, але від кого?
Правда, ця незгода не порушила зовнішньої одно-стайности повстанської громади, бо Василь з Пилипом Никифоровичем поговорили про це насамоті, при товаришах вони чомусь обидва боялися згадувати про Україну. Пилип Никифорович, щоправда, інакше це пояснював — не боястю. Він казав, що до которого часу треба про це мовчати, а потім їх можна буде обдурити. Користуючись волею (тоді ж усяке робитиме, що захоче, „он у Крапоткіна сказано"), можна буде навчати в школах українською мовою, завести все українське... Але цим разом у Василя уже виникла підозра: чи не його він, часом, цими балачками дурить?
Відозву Пилип Никифорович написав у своєму невеличкому записнику, що випадково був у нього в кишені, але її треба було розмножити.
Тут зарадив Іван Овечка: він пішов уночі з одним із нових повстанців до свого села і, прокравшись до во-лости, викрав писальну машинку й трохи паперу. За два дні сам Пилип Никифорович надрукував, поставивши тую машинку на пеньок, десятків зо два відозви, і її негайно розліпили на телеграфних стовпах вздовж шляху до Самарчика, а також у сусідніх селах.
Селяни з острахом дивилися на біленькі папірці, поприліплювані розжованим у роті хлібом: це був початок чогось нового, необов'язково приємного. Стільки бо вже раз у цьому повіті мінялася влада!
Але відозва зразу подіяла. Через день до повстанців у ліс прийшло четверо селян і принесли у відрі відрубану селянською сокирою дякову голову.
Навіть Молибога, як те відро поставили перед ним, мимохіть відхитнувся.
— Чи на вас, звірюки, не тю?! Що це таке? Він штовхнув відро ногою — відро перекинулось. Голова випала з нього, як гарбуз, покотилася з горба і, накотившись на кущ шипшини, спинилась лицем до живих людей, — дивилася мертвими розплющеними о-чима. Довге, з густою сивиною волосся на голові було заборсане, на ньому позакипала кров. Довгобразе з пригнутим до верхньої губи носом (від смерти, мабуть), дякове лице та оте вкривавлене волосся (як вовна у крові) нагадали Василеві бачену десь на базарі баранячу голову.
— „Наче на холодець принесли", — подумав, здригнувшись; відвернувся.
— Більшовиків німцям виказував, — пояснив похмурий чолов'яга, що поставив теє відро. Говорячи, він не дивився в вічі. На ньому була облізла, з робленого >,смушку" шапка (така, як носили солдати в останні Дні царської армії), неприв'язаний обвід теліпався, як великі вуха чи підбиті крила.
Його троє товаришів — досить іще несміливі селянські парубки — стояли з обрізами в руках.
Виявилось, що вони тую голову принесли на доказ своєї революційности — щоб повстанці повірили, що вони більшовики.
... Збільшений кількісно Самарський повстанський полк (В більшовитській історії Навамасковскій савєтскій полк) дедалі більшої набирався сміливости. Повстанці частенько вже виходили з лісу на великий шлях, перевіряли в проїжджих „документи". Якийсь час їм попадалися „звичайні" селяни, і їх пропускали, не роблячи нічого лихого. Та от одного разу вони впіймали справжнього „клясового ворога" — члена гетьманської спілки хліборобів із села Латаття Гаврилового Степанцевого Антона. Затримали його не лататтянські хлопці, але багатія Степанця та його задавакуватого сина знали не тільки лататтяни.