Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

Зустрівши 28 лютого 1919 р. П. Болбочана у Станіславові, М. Шаповал — на той час ще голова Українського національного союзу, один з лідерів лівоесерівського політичного табору — висловив своє відверте здивування, що полковнику досі не було висунуто звинувачення і не оголошено причину інтернування. П. Болбочан передав на його ім’я офіційну заяву, як голові Українського національного союзу. «Справді, за що їх (разом з П. Болбочаном був і сотник штабу Запорізького корпусу Пелещук. — Авт.) арештовано, вислано в Галичину? — записав цього дня у своєму щоденнику М. Шаповал. — Болбочан озлоблений… і негативно настроєний до дальшої роботи, а Пелещук жадає реабілітації та хоче працювати». За кілька днів він знову звернувся до цієї теми у своєму щоденнику: «Справу їх, як сказав мені Петлюра, він передав Головній юридичній управі військового міністерства. Але, разом з тим така фраза: «Повірте, Микита Юхимович, що в цей час незручно повертати їх до війська, на їхні командні посади». Дивно» 208.

Чекаючи розгляду своєї справи, П. Болбочан 5 березня 1919 р. надсилає військовому міністру УНР О. Шаповалу черговий рапорт. Вже вкотре він викладає перебіг подій, пов’язаних з арештом, та твердо й послідовно намагається з’ясувати його причини.

У рапорті П. Болбочан не заперечує, що радив Головному отаманові порозумітися з Антантою, зазначаючи, що без її допомоги важко буде перемогти добре організовані більшовицькі війська. «…Я зразу бачив, — наголошує він, — що нічого самі ми не зробимо, позаяк розпад української армїї був дуже сильний і цьому весь час допомагало головне командування, котре домагалось розложити і мої кровні частини» (Док. № 10). Що ж до закидів про спроби порозуміння з частинами Донського війська та Антанти, П. Болбочан писав, що саме Головний отаман С. Петлюра особисто віддав усний, а згодом і телеграфічний наказ «ввійти в переговори з Дончаками і військом Антанти, що висадилося в Севастополі». «Я й сам настоював завести переговори з Дончаками і Антантою, — наголошує він у рапорті, -але я рахував, що Центральний уряд сам зробить це, а коли одержав наказ вести переговори, то був дуже здивований, бо абсолютно ніяких директив з приводу переговорів я не получав, а в друге — Головне Командування знало, що в той час у мене не було таких людей, котрі могли би виконати таку відповідальну місію…» П. Болбочан зробив ряд кроків щодо можливих переговорів і, не маючи в той час кандидата для делегування, надіслав телеграму О. Волоху, який з Гайдамацьким полком дислокувався в районі Бахмут-Яма-Ліман-Нирково, почати переговори з командуванням передового донського загону про припинення військових дій. За словами полковника, метою переговорів мав стати Донецький басейн, захоплений у той час Донським військом. На подальші переговори планувалось відрядити старшин Генерального штабу української армії. Однак О. Волох відмовився виконати наказ П. Болбочана. А незабаром, не маючи військової сили для оборони Харкова, війська Лівобережного фронту залишили місто (Док. № 10).