Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Продовжуючи відбиватися від подібних звинувачень, які навіть не були офіційно висунуті, П. Болбочан як професійний військовий не міг залишатися байдужим до того, що відбувалося в армії та на фронті. Контактуючи з різного роду політичними діячами, у тому числі й галицькими, полковник не приховував свого бажання повернутися до війська. Державний Секретаріат ЗУНР мав намір запросити П. Болбочана на посаду командувача Збручанського фронту. Про останнє, за свідченням М. Середи, галицький уряд повідомив Директорію. Однак, як наголошує автор, «Симон Васильович Петлюра прохав не призначати Болбочана на відповідальне становище до закінчення над ним слідства» 209.
Слід зазначити, що в публікаціях про П. Болбочана дещо упереджено висвітлюються його контакти з представниками правих українських партій — УПСС та УДХП. Неодноразово згадується про зустрічі полковника з О. Шаповалом, В. Липинським, В. Андрієвським та іншими представниками правого політичного напрямку. Більшість із них стояла на державницьких позиціях і намагалася знайти порозуміння з проводом Директорії для спільної праці. Вони не полишали надій скерувати республіканський провід на більш послідовну боротьбу з більшовизмом, досягнення задля цього порозуміння з Антантою та розбудову української армії на принципах професіоналізму та регулярності. У зв’язку з цим С. Шемет, В. Андрієвський і О. Макаренко покладали надії на просування на відповідальні військові посади талановитих воєначальників-професіоналів (О. Грекова, О. Шаповала, П. Болбочана, З. Натієва та ін.), які, на їхню думку, були в змозі розбудувати регулярну національну армію, забезпечити в ній військову дисципліну та ліквідувати анархію. Ці військові були далекі від пробільшовицьких настроїв і намагались вплинути на державний провід так, щоб припинити його загравання з більшовиками та скерувати політику Директорії у послідовно державницьке русло.
Надзвичайно цінні свідчення про погляди П. Болбочана залишив у своїх спогадах один з лідерів УДХП В. Андрієвський. У середині березня 1919 р. він вперше познайомився з полковником. У помешканні В. Андрієвського на вул. Липовій у Станіславові декілька разів збиралися В. Липинський, П. Болбочан та М. Чудінов (Богун). В. Андрієвський наголошує, що вони обговорювали, «чи приймати Болбочанові (можливу. — Авт.) пропозицію від уряду про обняття команди над його запорозькою дивізією, чи ні». Автор спогадів зазначає, що вони «в один голос радили йому, щоб він не зрікався, і можливо, що послухавши нашої ради, він виїхав на фронт». «Не знаю, чи ся нарада не коштувала йому життя?» — зауважує далі В. Андрієвський 210. Він наголошує, що П. Болбочан справив на нього «враження переконаного українського націоналіста-патріота» і що «ні про яку реакційність або москвофільство його не могло бути й мови» 211. В. Андрієвський наводить міркування П. Болбочана, який вважав, що суду над ним не хоче сама Директорія, оскільки боїться, що «випливе маса скандалів», зокрема, стосовно грошей, вилучених під час обшуку, «частинно розкрадених», а також що він може під час суду «виявити злочинну недбалість» проводу УНР, а головне — «неуцтво й нерозуміння військових справ» 212. В. Андрієвського цікавили погляди П. Болбочана на залучення до служби в Армії УНР заможних верств українського селянства, т. зв. куркулів, які згідно з постановами Українського трудового конгресу були позбавлені можливості активної суспільно-політичної діяльності як «нетрудові елементи», та наслідки зустрічі полковника з М. Махновським. П. Болбочан дуже шкодував, що не мав можливості в грудні 1918 р. та січні 1919 р. залучити до своїх військових частин загони, сформовані УДХП та «Союзом земельних власників», і що обставини завадили більш тривалому спілкуванню з М. Міхновським 213.
Безперечно, П. Болбочан весь цей час тужив за своїми фронтовими товаришами і відчував докори сумління, залишаючись у тилу тоді, коли його запорожці продовжували воювати. Як згадує полковник М. Середа, отримавши дозвіл Державного Секретаріату, він зі своїми ад’ютантами М. Письменним та С. Дзюбою виїздить у район дислокації Запорізького корпусу. Наслідки подорожі виявилися трагічними: С. Дзюба був убитий, М. Письменний — важко поранений, лише П. Болбочанові пощастило вирватися живим 214.