Таємниця гірського озера

— Яким чином люди могли підняти караси у цю печеру? — запитав Камо в Арам а Акопяна.

— Так, це й справді загадка… — похитав головою вчитель.

Шкода, що ми не спустилися до входу на «пасіку».

— Шкодувати нічого. Давайте ввійдемо і ознайомимося з цією печерою. Але, діти, з усім, що б ми не знайшли, поводьтеся обережно, — попередив їх Арам Акопян.

— Та тут, здається, і нема нічого, — вдивляючись у сутінки печери, сказав Камо.

— А це ж що, по-вашому? — запитав Грикор, дістаючи з глибини печери глиняний глечик. — Чи не в ньому наші діди молоко заквашували?.. Подивіться, який великий! А це що? Цим навіть можна людину вбити! — Грикор урочисто виніс на світло спис з довгою ручкою.

Учитель схвильовано взяв спис.

— Так, — сказав Арам Акопян, — ця знахідка важлива. Давайте уважно поглянемо, що тут є.

Вхід до печери був широким, але що далі, то більше звужувався, а стеля ставала нижче. Все губилося в сутінках.

— Ось і «кулемет» наших предків! — вигукнув Грикор, знайшовши величезний лук. — Але де ж стріли?

— Стріли вони, мабуть, випустили на ворога, — відповів учитель, підіймаючи порожній колчан.

Грикорові і раніше доводилось бувати в печерах, тому зараз у пітьмі він сміливо йшов уперед, обмацуючи на своєму шляху стіни, виступи. Ось що трапилось йому під ногами.

— Товаришу Арам, — гукнув він, — подивіться, що я знайшов!

Учитель і Камо підійшли до Грикора і освітили ліхтариками його знахідку. Це був невеликий меч з гарною різьбленою ручкою.

— Напевне, князівський, — сказав Грикор.

— Можливо, це меч сельджуків, — промовив Арам Акопян. — Сельджуки у тринадцятому віці вторгалися у Вірменію.

— Отже, це воєнний трофей? — запитав Камо.

— Безперечно. Відняли у ворога. Напевне, отруєний, — припустив Грикор. — В ті часи сельджуки отруювали кінці своїх стріл і мечів.

— А що це за метал? — знову запитав Камо. Він і не заржавів, але й не блищить!

— Це схоже на бронзу. Ті, хто нападав на нас, переживали тоді тільки бронзовий вік, а в нас була вже розвинена культура. Варвари розорювали нашу давню культуру, — задумливо говорив учитель, розглядаючи меч.

Грикор не дослухав пояснень Арама Акопяна. Зробивши одну важливу знахідку, він поспішав знайти ще що-небудь не менш цінне.

— Тут були і жінки! — вигукнув він. — Я знайшов сережки.

— Срібні, — сказав учитель, розглядаючи сережки. — Чому ти гадаєш, що жіночі? Можливо, і чоловічі — у давні часи вірменські князі носили в вухах сережки… Але яка ж майстерна робота! Бачите, у давнину в нашій країні, особливо у стародавньому місті Вані, було поширене ювелірне ремесло.

— Ой, ой, ой! Погляньте-но який шашлик їли наші предки! Гляньте: шампури[8], каміння, вугілля, попіл… І тут же — кістки!.. — У захваті вигукував Грикор, який знайшов у одному з кутків залишки вогнища. — Стривайте, я зараз по кістках скажу вам, яка тварина потрапила на шашлик нашим дідам… Ого, дивіться, та це ж бабка дикого козла! Мабуть, який-небудь мисливець, Асатур тих часів, убив.