Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
— Хай живуть: пташенята в них, — тепло посміхнувся старий Асатур.
А куріпок навколо було так багато і такий влаштували концерт, що діти заслухались і майже забули важливу справу, яка привела їх на вершину Чанчакару.
— Ну, почнемо! — першим опам’ятався вчитель.
Він уважно оглядав скелі, визначаючи їхню висоту. Закріпивши за камінь кінець вірьовочної драбини, Арам Акопян обережно спустив її на виступ біля входу в печеру. Вхід цей був просторий і виходив на карниз завширшки близько чотирьох метрів. Кінець драбини ліг на ньому гармонією.
— Отже, звідси до печери менше ніж шістдесят метрів, — сказав учитель. — Погляньте, скільки вірьовки залишилося.
Наближався момент спуску. Тривожне почуття охопило дітей. Чи то вони боялися, чи то знайоме мисливцеві напруження охопило їх, коли з завмиранням серця очікує він на появу звіра…
Першим підійшов до драбини вчитель, але Камо зупинив його:
— Дозвольте мені, товаришу Акопян, я спущуся першим.
— Тобі, звичайно, це легше, ніж мені,— сказав учитель, оглядаючи гнучку постать хлопчика. — Але я відповідаю за всіх вас і повинен спуститися першим.
— Арам-джан, рідний, а чи не можна, щоб ніхто з вас не лазив у що прокляту печеру? — благав дід, — Адже постіль сатани саме там і є…
Діти засміялись.
— Не хвилюйся, дідусю. Я такі постелі вже бачив. Коли я був студентом, професор Севян взяв мене з собою в археологічну експедицію. В Дзорагетському міжгір’ї, нижче села Агарак — це в Степанаванському районі — пастухи показали нам одну майже неприступну печеру, в глибині якої видно було таку ж, як на Далі-Дагу, купку сінників і ковдр. З величезними труднощами дісталися ми туди. Ніяких девів там, звичайно, не було— постелі залишили люди, вони колись, давно-давно, жили в печері. Там зі мною велика неприємність сталася: штовхнув я випадком кладку, а вона розсипалась в порох… Так буває з дуже старими речами. І досі забути не можу, як розсердився тоді професор!.. — сказав учитель, поклавши руку старому на плече.
Він підійшов до краю скелі і поставив ногу на щабель драбини.
Асмік одвернулася. Хлопчики з хвилюванням стежили за вчителем.
Переступаючи зі щабля на щабель, Арам Акопян спускався лицем до скелі, спиною до провалля.
Незабаром він зовсім зник: скеля була стрімка, бачити, що робиться на ній, можна було, тільки нахилившись. Лише по тому, як тремтів кінець драбини, прив’язаний до скелі, можна було зрозуміти, що вчитель продовжує спускатися.
Нарешті драбина перестала трястись.
— Дідусю, він уже добрався! — закричав Камо і схилився над проваллям.
Дід обережно, тримаючись за каміння, теж схилився і побачив учителя. Стоячи на карнизі, Арам Акопян натягав собі на голову сітку, що захищає від бджіл. Одвернувшись від дітей, дід потай перехрестився, що однак не лишилось не поміченим зіркими очима Грикора.
— Ну, тепер можна бути спокійним: душі Арама Акопяна сатана більш не страшний, — сказав він товаришам, лукаво покосившись на старого.
Xлопчики, підбадьорившись, вирішили йти слідом за вчителем. Але — хто перший?
Дід Асатур ступив наперед і, поклавши руку на рукоятку кинджала, сказав:
— Що ж, по-вашому, внук мисливця Асатура дозволить іншим поперед себе назустріч небезпеці йти?
Камо, сміючись, обняв діда, трохи підняв його, покружляв з ним на місці і знову опустив на землю.
— Рицарська кров тече в жилах мого діда! — пожартував він.
Ставши на драбину, Камо швидко спустився в печеру.
Побачивши його на карнизі, Асмік радісно заплескала в долоні і закричала: «Браво!»
Чамбар, збуджений незвичайною прогулянкою, стрімголов гасав по вершині скелі, гавкав і заглядав, куди спускалися Арам Акопян і Камо.
Асмік запитала поглядом товаришів; «Ну, чия ж тепер черга?»
Армен, який увесь час лякливо обходив провалля, не витримав цього, пішов було до драбини, але Асмік схопила його за руку. Зупинила вона і Грикора.
— Ти теж залишайся, Грикоре, — сказала вона, поглядаючи на хвору ногу хлопчика. — Можеш розгубитися… Тобі важко буде…
— Що? Нога? — підвів брови Грикор. — Ти так солодко говориш, що коли б у мене зовсім не було ніг, і то я спустився б.
— Ні, ні, не треба! — благала Асмік. — Може лихо скоїтись…
— Саме цього я й хочу, щоб трапилось. Щоб і друга моя нога зламалася. Нехай заниє твоє серденько! Почнеш жаліти, перев’язувати, доглядати, — продовжував жартувати Грикор, а сам уже взявся за кінець драбини
Асмік суворо подивилась на нього.