Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
В цей час Камо знайшов біля одної із стін печери великий і важкий мідний казан і, напружуючи сили, витяг його на світло.
Не менш від своїх учнів був схвильований і вчитель. Якби він знайшов золото, а не ці заіржавілі, грубі залізні й бронзові речі, він би не був так збуджений. Кожний предмет, здавалося, розповідав йому про свого господаря, який жив, боровся і помер тут століття тому.
— Ось погляньте, діти, це кольчуга, — показав він хлопчикам щось подібне до безрукавки, зробленої з залізних кілець.
— А це що, товаришу Арам? — запитав Камо, підіймаючи великий круг, обтягнутий шкірою, неначе турецький барабан. — Невже це щит?
— Так, це щит. Бачите, у нього з внутрішнього боку є щось подібне до ручки.
— Стріла не пробивала шкуру? — здивувався Камо. — Слабка зброя була в ті часи! Зараз і броня танка завтовшки сорок міліметрів снаряда не витримує…
— Шкура бика, якщо вона натягнута і суха, дуже міцна, — пояснив учитель, — її не могли пробити стріли… В кінці дев’ятого віку, коли араби оточили острів на Севані, вони були озброєні такими щитами. На острові було військо вірменського царя Ашота Залізного.
— Він так і загинув у облозі? — запитав Грикор.
— Ні, він із сотнею воїнів зробив вилазку і розбив арабів.
— Всього лише? — здивувався Камо.
— В ті часи у війнах велику роль відігравала погода. І саме тоді, коли Ашот Залізний зі своїми воїнами плив до берега, зійшло сонце. Воно сліпило очі арабам, і, стріляючи по барках царя, вони робили промахи. їхні стріли падали у воду. Як усе добре збереглося! Печера відкрита сонцю, суха. Зараз ми дещо спустимо вниз… Камо, дай вірьовку, а ти, Грикоре, склади ці речі в мішок.
Поки діти обережно ховали в мішок знахідки, вчитель пройшов у глибину печери. Незабаром звідти долинув його голос:
— Знайшов внутрішній хід. Ідіть сюди!
Камо і Грикор побігли до вчителя. В глибині печери відкривався вузенький прохід. Освітивши його кишеньковим ліхтариком, Камо здивовано промовив:
— Товаришу Арам, адже цей хід людьми зроблено. Погляньте, на стінах сліди якогось знаряддя: кирки чи лома. Цікаво, куди веде цей хід?
— Пригніться, — сказав учитель, — склепіння тут дуже низьке. Обережно!
І, зігнувшись майже вдвоє, Арам Акопян пішов уперед. За ним рушили хлопчики.
За кілька кроків вони зупинилися: хід роздвоювався.
— Куди ж нам іти? — замислився Арам Акопян,
— Підемо навмання — праворуч, — запропонував Камо.
Учитель мовчки повернув праворуч.
Хід був низький, і просуватись вперед їм доводилось то навкарачки, то плазом.
Прохід дедалі світлішав. Ще кілька кроків — і вони вийшли в іншу печеру.
Діти не змогли стримати захоплених вигуків.
На краю печери, над проваллям, сиділо два величезних птахи. Це були гірські орли-беркути, найбільші і найсильніші з сім’ї орлів. У них було біле пір’я з темнобурою «оборкою» на кінцях крил і чорною — на хвості. Кошлаті ноги у них були ніби в штанях — також темнобурих. Почувши наближення людей, орли вороже глянули на них і, важко розправивши крила, знялися і полетіли в міжгір’я.
В одному з кутків печери, на виступі стіни, лежав купками хмиз. З них, витягуючи горбоносі на кошлатих шиях голови, виглядали орлята. Здивування і переляк відбивалися в їхніх темнокорих очах.
— Гніздо орла, — прошепотів Камо.
— Чому ж вони не летять? — запитав Грикор.
— Пташенята… Мабуть, ще не вміють літати.
— Постелі! Постелі! Ціла гірка з сінників і ковдр! — вигукнув Камо.
Він кинувся туди, але вчитель стримав його.
— Не зачіпайте! — стурбовано крикнув він.
Руки з Арама Акопяна тремтіли, а очі горіли незвичайним блиском: знахідка, очевидно, була особливо важливою.
— Не зачіпайте! — повторив він.
Кілька хвилин учитель стояв нерухомо, оглядаючи все навколо. Здавалося, він боявся, що найменший рух відразу ж порушить порядок, який століттями панував у цій печері.
«Гірка» складалася з сінників, ковдр, тіістрявотканих покривал, квітчастих килимів. На землі перед нею було постелено великий, товстий повстяник, накритий зверху килимом, а на килимі лежали подушки і мутаки[9]. Століття тому на ньому килимі сиділи, по-східному склавши ноги і спершись на м’які мутаки. На одній мутаці збереглася навіть заглибина.
9
Мутаки — Циліндричні подушки, палики.