Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
— На цьому я мало розуміюся, Армене, рідненький, але якщо з тобою — хай іде. Тобі я вірю, а ось цьому шалапутові не вірю, — усміхаючись, додала вона, глянувши на Грикора.
Взявши лопати і кирки, діти рушили в похід.
Не встигли вони відійти од ферми і кількох десятків кроків, як Грикор почав бубоніти:
— Що це ти, Армене, вигадав? Які стародавні речі?.. Ще що!.. Як по мед ідемо — я з вами; як за старими сінниками — краще вже з телятами залишитись.
— Коли встановимо, яким шляхом люди добиралися до печер, то й мед здобудемо і все інше.
— Так?.. Тоді ходімо: мед — мені, глечики — вам, — засміявся Грикор.
Наблизившись до підніжжя Чанчакару, діти пішли вгору міжгір’ям, до того місця, де стрімчаки Чанчакару і Чорних скель майже сходились. Тут їхні стрімкі стіни утворили вузький коридор, подібний до вулиці у великому місті, з високими-превисокими будинками-хмарочосами по боках. Діти стояли наче на «бруківці» вулиці і дивилися вгору, де далеко у височині чорніли печери.
День був гарячий. У міжгір’ї, здавалося, не було повітря, а сонце так нагріло каміння, що на нього не можна було й сісти. Діти втерли спітнілі обличчя і трохи перепочили.
— На вершини цих скель і кішка не видряпається. Як же люди туди потрапили? — сказав Армен.
— Може, міст перекидали і переходили з Чорних скель на Чанчакар? — висловила здогад Асмік.
Діти якийсь час мовчали. «Що ж робити? З чого почати?» думав кожний з них.
Мізерні, зів’ялі паростки, що пробивалися між камінням, привернули увагу Армена.
— Адже це дуб, — сказав він, зірвавши один листок. — Як він сюди потрапив?
Відкинувши кілька каменів, Армен копнув киркою, в двох-трьох місцях розрив кам’янисту землю і оголив один з коренів давно напівзітлілого, очевидно, гігантського дерева.
Жалюгідні зелені пагінці пробивалися з-під землі, беручи початок від залишків цього кореня.
Армен довго, в глибокій задумі розглядав ці пагінці. Несподівано його обличчя радісно засяяло і, глянувши на товаришів, він вигукнув:
— Тепер я все зрозумів! Колись тут ріс дуб-велетень — ось рештки його коріння. Його маківка сягала середини скель, до самої Бджолиної печери. По дубу люди вилазили на гору, в печери, по дереву вони підняли і своє добро.
— А чому люди переселилися в печери?
— Рятуючись від ворогів, звичайно. Я знаю, що в наших горах люди жили в майже неприступних печерах, — відповів за Армена Грикор.
— Що ж було з дубом? — не вгамовувалась Асмік.
— Дуб спалила блискавка. Тепер тобі зрозуміло? Адже ти знаєш, який паш Далі-Даг? Сонце, ясний погожий день, і раптом — хмари, грім, гроза. Ось поглянь — знову збираються хмари…
Справді, хмари, скупчившись на вершинах Далі-Дагу швидко збільшувалися і густішали. Незабаром вони вкрили все небо і щільним покривалом нависли над Севаном. Блискавки вогненними батогами розсікали цю чорну завісу, на мить оживляючи своїми відблисками похмуру поверхню озера.
Армен і Асмік встигли сховатися під виступом скелі і з захопленням дивилися на зливу.
— Як там мої пташенята? — раділа Асмік. — Ой, як добре їм буде! Ставок наповниться водою. Як тепер каченята і гусенята купатимуться, плаватимуть!
Вони з Арменом сіли на камені, відчуваючи, що скоро їм з-під виступу скелі не вийти: дощ лив не вщухаючи.
— Я більше не дозволю тобі брати соду із ставка для ячмінного поля, — сказала Арменові Асмік.
— Не дозволиш? А план? З півгектара — двадцять центнерів ячменю?.. А втім, води тепер не треба: після такого дощу вона до самих жнив не потрібна… Грикоре, що ти там робиш?
А Григор стояв під зливою, з насолодою підставляючи обличчя під холодні струмені.
— Дайте освіжитися! Хіба від води втікають!.. Вода — це бог на нашій землі, спаленій сонцем. Ось побачите, яка зелень з’явиться після цього дощу, побачите, як телята наші на траву накинуться! Трава в полі дарова — будуть пастися, гладшати. Восени поведуть телят важити. Зважать — мене також попросять: «Грикоре Овсеповичу, будь ласка, одержте і ви премію!» Ото, не мав клопоту — бреди з кривою ногою за цією премією в колгоспну комору і тягни її додому! Та ще й в хліві місце готуй для преміального теляти! — говорив Грикор, намагаючись надати своєму обличчю зневажливого виразу.
— Грикоре, іди сюди, ти до рубця промок, — упрошувала його Асмік.
— Мені й тут добре!..
Армен і Асмік силою затягли його під навіс. Тут і сиділи вони, притулившись одне до одного, а над міжгір’ям гримів грім, короткими спалахами мигали блискавки, і на змучену спекою і спрагою землю щедрими струменями лив дощ…