Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
Похід на Чанчакар
В селі газету з портретом Камо виривали одне в одного з рук. Потрапила вона, нарешті, і до старого мисливця.
— Ходи-но, поцілую тебе, моє левеня! — вигукнув дід, обнімаючи радісно схвильованого хлопчика.
Задоволений був і Баграт. З його завжди суворого обличчя не сходила усмішка.
— Ну, тепер ми можемо узаконити ферму, і я дам розпорядження, щоб її працівникам нарахували трудодні.
— Мало цього, дядьку Баграт: приймай у колгосп нові сім’ї,—ступив наперед Грикор.
Голова колгоспу глянув на нього здивовано:
— Що це за новина? Які сім'ї? В нашому селі, мій любий, колективізацію проведено ще тоді, коли тебе на світі не було.
— Бджолині сім’ї, дядьку Баграт! З чадами, домочадцями і коморами меду.
— А, з Чанчакару! — догадався Баграт. — Милості просимо, хай приходять. Тільки я не вірю, щоб вам вдалося те, що нікому ще не вдавалося… Ти що? — звернувся він до бригадира Овсепа. — Кажеш, сіножатки і коси готові?.. Ходімо. Хочу на власні очі побачити.
Голова пішов разом з бригадиром.
— Що, вчені брати, підемо на світанні? — запитав Грикор.
— Підемо. Не проспіть, — сказав Камо.
Прислухаючись до розмови, біля них крутився Артуш.
— Подумаєш, — сказав він уїдливо, — наукову експедицію організовують! Ми, значить, жили тут дурні-дурнями і нічого не знали про наші старожитності, а він, бачте, приїхав з міста і зробив відкриття.
— Що тебе турбує? — запитав Камо, глянувши Артушеві у вічі.
— «Що, що»… — зніяковів Артуш. — А те, що ти своїми вигадками інших збиваєш з толку.
— Чого ти злишся? Тебе не раз кликали, а ти сам не йдеш і іншим голову морочиш… Ходімо! Грикоре, попроси Арама Акопяна піти з нами.
— Арам Акопян вам не пара, — сказав Артуш. — Він людина розумна.
— Це вірно: він людина розумна і дуже серйозна і робитиме з нами серйозні справи. Ми, чого доброго, за його допомогою знайдемо не тільки стародавні речі, а й руди, як знайшли алтайські піонери.
— Порівняв!.. Це тобі не Алтай, а Далі-Даг, — посміхнувся Артуш.
— А хіба ти не знаєш, що горн Малого Кавказького хребта також дуже багаті рудами? — запитав Камо.
— Піди викопай! Там золото тільки й чекає, щоб ти прийшов і взяв його!
— Можливо, ми знайдемо там де ще важливіше від золота… Ходімо!
— Не розумію, що у тебе в животі смокче? — обернувшись, сказав Грикор. — Коли перестане, приходь, працюватимемо разом.
— Ну, пасіка в нас уже є. Завідую нею я, а дідусь — старший пасічник, він же і сторож, охоронятиме мед уночі від ведмедя і куниці,— оголосив Грикор, коли наші юні натуралісти, стомлені, добрались до старого дуба.
— Я дійшов до дідівської межі, — сказав дід Асатур, зупиняючись під дубом. Скинувши з голови папаху, він витирав нею рясний піт з лоба.
— А ось зараз ти переступиш цю межу, — усміхаючись, сказав Арам Акопян.
— Я! Я переступлю межу, далі якої не ходили мої діди?
— Так, ти. Адже ти вже переступив її.
— Коли? Як?..
— Коли вступив до колгоспу і став передовою людиною у ньому, коли перестав ходити до церкви — ось уже двадцять років. Коли з цими комсомольцями почав дружити… Так, дідусю, ти від своїх дідів давно далеко вперед пішов. Переступи вже І цю межу… — І вчитель, взявши старого під руку, повів його уперед.
— Ур-ра-а!.. Дідусь переступив межу! — закричали діти і вслід за Арамом Акопяном та старим почали підніматися крутою стежкою, що вела на вершину Чанчакару.
Підйом був важкий. Але ось вони добралися і до вершини. Вітер, що дув із Севану, освіжив зрошені потом обличчя наших мандрівників.
Севан було видно звідси весь, від берега до берега. Води його спочатку були синіми, та коли зійшло сонце, вони набрали веселого світлоблакитного кольору, а гребені хвиль засяяли так, ніби по широкій гладіні озера якась невидима рука розлила потік розплавленого срібла
Частина Севану ще здавалася темною. але хмари швидко пливли на захід, і дзеркало озера ставало дедалі прозорішим і радіснішим.
— Гляньте, гляньте, яка велика чайка! — вигукнула Асмік.
— Ну, що ти, це парусник Рибтресту, — сказав Армен. — А й справді схожий на гігантську чайку!
Суденце мчало під білим парусом посередині озера, а за ним тягнувся довгий пінявий слід.
У той час як увага дітей була прикована до озера, Чамбар нишпорив по кам’янистих розщелинах, сполохуючи куріпок, що зустрічали співом світанок.
— Дідусю! — покликав старого мисливця Грикор і зробив вигляд, ніби стріляє з рушниці.— Що ти думаєш про куріпок?