Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Зв’язок анальності з архетипом диявола є особливо видимим у тих текстах, де порушується код української літератури, кульмінаційним проявом є роман О. Ульяненка «Дофін Сатани» (2003). Анальна зона, як відомо, зберігає ерогенне значення в гомосексуалістів. Потужний гомосексуальний симптом спостерігаємо в імперському за своїм пафосом письмі Ульяненка. Характерна для психоісторії української літератури пристрасна оральність притаманна творчості Є. Пашковського, що по-новому продовжує І. Котляревського: кульмінаційним виявом барокового українського мовлення є «Щоденний жезл» (1999).

Інфантильний характер творчих народних сублімацій «Енеїди» обумовив неоднозначне сприймання новітнього українського мовлення. «Початок нової української літератури все ж звичайно датують роком 1798, роком виходу в світ «Енеїди» Котляревського, — писав Чижевський. — Цю дату встановлено з повним правом: вихід «Енеїди» був початком ужитку народної української мови як літературної мови. Запровадження живої народної мови в літературі зовсім необов’язкове»[216]. Так було не відчитано значення живого мовлення у боротьбі з імперським пригноблюючим дискурсом. «Енеїда» доводила, що українська іманентність тісно пов’язана з архетипом родинності, яку виражає «зв’язаність національних кіл у певну єдність»[217], передбачає духовний зв’язок аристократії зі своїм народом. Але така старосвітська структура, за тлумаченням Чижевського, сприяє тому, що «в українського письменника та читача майже до кінця віку не було виробленого почуття різноманітності літературних стилів та ідеологій»[218]. Що цікаво, Чижевський характеризує українську іманентність як зв’язаність національних кіл і тут же її викриває як недолуге явище порівняно з іншими літературами, а тому, по суті, заперечує її. Такий підхід не сприяє пошуку національного коду української літератури, хоча історія Чижевського була однією з наймодерніших у XX ст. За словами Г. Грабовича, історія української літератури Чижевського є першою історією на іманентній основі (іманентність тут зводиться до власне літературності): «Це справді виняткова (не тільки в контексті українського літературознавства, а й узагалі в світовому масштабі) спроба охопити історію літератури, — розвиток, різновиди, внутрішню динаміку, — лише за… іманентними критеріями; не суспільних, громадських, політичних чинників, зв’язків тощо, а власне жанрів і стилів»[219]. Цю працю Г. Грабович розглядав альтернативною до «народницької» історії С. Єфремова, розбудовану на ідеологічній основі. Але стратегія пошуку іманентності Чижевського заходить в глухий кут. Вона особливо помітна в «Порівняльній історії слов’янських літератур» (1968), де Чижевський російську імперську літературу витлумачує як головне джерело слов’янського романтизму на основі власної романтичної психології: «Сонце російського романтизму запліднює своїм сяйвом спершу українську, словацьку і чеську літератури. Розвиток кожної з них найбільше зумовлений російським впливом, навіть тоді, коли, приміром, у Чехії та Галичині російська література була відома лише за окремими і не завжди вдалими перекладами»[220].