Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Настрашений містом, Вакула знаходить притулок у товаристві запорозьких козаків, котрі якраз прибули з листами до двору — так само, як і Фомин дід. Вакула зустрів їх раніше, коли вони проходили повз Диканьку. Коли вони відмовляються взяти Вакулу з собою на аудієнцію з імператрицею, він вдається до послуг свого старого слуги — чорта, який впливає на козаків і ті змінюють ставлення до Вакули.
У сцені, грандіознішій за царський прийом Фоминого діда, запорожців приводять до зали, де їх чекає цариця в оточенні генералів і вельмож. Серед них є й Потьомкін, українець, улюблений придворний і коханець Єкатєріни Другої, котрий уславився своїми прикрашеними хатами на честь її вояжу на південь через Україну. Він змальований у відразливих тонах як товстий чоловік, одягнений у гетьманський костюм: Волосы на нем были растрепаны, один глаз немного крив, на лице изображалась какая-то надменная величавость, во всех движениях видна была привычка повелевать.
Вакула сприйняв Потьомкіна за царя. Друзі-запорожці виправили Вакулу: Куда тебе царь! это сам Потемкин (ПСС 1, 236). Схоже, Вакула не знає, що в Росії в цей час немає царя, але схильність асоціювати український костюм гетьмана з найвищою владою, здається, в нього інстинктивна. Дивне використання запорожцем займенника сам припускає, що в його ієрархії гетьман стоїть вище за царя. Російські цензори, які рецензували твори Гоголя для посмертного видання у 1855 році, вочевидь, вважали цю лінію повісті проблемною, оскільки включили її до свого списку небажаних фрагментів[103]. Ці тонкі натяки означають, що Вакула й козаки природним чином очікують, що особи, наділені владою над ними, мали би бути земляками-українцями. Нетактовність Вакули, що прийняв Потьомкіна за царя, здається подвійно кричущою, беручи до уваги можливу участь вельможі у вбивстві її чоловіка, законного російського царя Пєтра Третього, та її легендарну сексуальну розбещеність.
Після приходу Єкатєріни козаки розігрують сцену такої самовідданої прострації, що бентежать навіть Потьомкіна, який навчав їх придворного етикету: Запорожцы вдруг все пали на землю и закричали в один голос: «Помилуй, мамо! помилуй!» Кузнец, не видя ничего, растянулся и сам со всем усердием на полу. Імператриця наказує їм піднятись, але вони вперто відмовляються, поки Потьомкін не переконує їх скоритись. У контексті козацького культу мужності та їхнього абсолютного несприйняття жіночих спроб — дарма, матір це, дружина або дочка — вплинути на їхні дії ця інфантилізована поведінка і плазування просякнуті іронією.
Імператриця рада зустрітися з представниками одного з численних народів, якими вона править. Вона із зацікавленням дивиться на них і слухає. Врешті-решт один із запорожців починає клопотатися про справу, яка привела їх до Петербурга:
Помилуй, мамо! зачем губишь верный народ? чем прогневили? Разве держали мы руку поганого татарина; разве соглашались в чем-либо с турчином; разве изменили тебе делом или помышлением? За что ж немилость? прежде слышали мы, что приказываешь везде строить крепости от нас; после слышали, что хочеш поворотить в карабинеры; теперь слышим новые напасти. Чем виновато запорожское войско? тем ли, что перевело твою армию чрез Перекоп и помогло твоим енералам порубать крымцев?.. (ПСС 1, 237).
Козак нагадує про службу Запорозької Січі на користь імперії — захист від турків і татар та зовсім недавнє сприяння анексії Криму Єкатєріною. Будучи інструментом у перемогах імперії та системою безпеки, козаки вважають зусилля Єкатєріни в обмеженні їхніх прав і привілеїв несправедливістю. В числі скарг запорожці згадують будівництво росіянами фортець, які насправді почали споруджуватись 1735 року і мали на меті контроль над Запорозькою Січчю. (Це перегукується з критикою поляків, яку застосував Данило у «Страшній помсті», мовляв, ті вдавалися до рішучої тактики контролю козаків.) Тут має місце найвідвертіший політичний момент цієї книги, що найбільш безпосередньо стосується реальної історичної дійсності: знищення росіянами останніх залишків української автономії — козацької республіки. Після перемоги за допомогою запорожців у Кримській війні 1769—1774 років росіяни прагнули безпосереднього й вільного доступу до своєї нової території, а Січ якраз стояла в них на шляху. За наказом Єкатєріни російська армія, повертаючись із Криму, 1775 року підступно напала на козаків, які ні про що не підозрювали. Внаслідок нападу вцілілі запорожці були або ув’язнені, або розігнані, або виселені до казахських степів.
103
Лемке Михаил, Николаевские жандармы и литература 1826—1855 годов (Санкт-Петербург: [Орлов], 1909), 224.